Слiди на плинфi

Сторінка 2 з 36

Логвин Юрій

I ось тепер з дозволу i благословення батька й матерi вiн мiг їхати до Києва разом з дядьком Пiвнем.

Нараз його посвистом покликали iз чагарiв. Хлопчина озирнувся — он за купою зеленi сховався дядько Пiвень. Вiн мовчки пiдманив пальцем до себе хлопчика.

I ось вони йдуть болотною стежкою, дядько несе здоровенний кошiль для вугiлля.

— Ось що. Пiвнику! Слухай уважно! Йдемо не по вугiлля. Йдемо по мед. А в кошелi всю снасть сховано. Не бiйся — я не злодiй. Ми йдемо не до липового гаю, а на старе болото. Ти добре знаєш — там, де сходяться землi боярська, княжа та сiльська. Там нiчия земля.

— Де ж там бортi? Там усе хирявий пiдлiсок та старi кривi сосни.

— Побачиш!..

I ось вони стоять пiд старою товстою вiльхою. Пiд ногами хлюпає руда болотна вода.

На чорнiй корi, невисоко над корiнням вирiзано дядькового знака здибленого коня.

Дядько повiсив кошiль на криву сосонку i витяг линву. На одному кiнцi мiцна рогулька, а на другому кiнцi — ще рогулька, i до неї припасован. дощечки.

Дядько прив'язав до мокрих постолiв залiзнi пазурi, обв'язався линвою, а стовбур обперезав сиром'ятним пасом. Вiдкинувся назад i почав рухатись по чорному стовбуру. Вiдкинеться на ременi, пiдтягне одну ногу, потiм другу, добре втискуючи залiзнi пазурi в кору, i швидко тодi вже випростовується, ослабивши ремiнь.

Пiвник внизу, задерши голову i затамувавши подих, приглядається до кожного поруху дядька .

Дядько дiстався до їовсго'i гiлки, став на неї. Рипить. Малому все аж стисло — вiльха дерево слабке, ненадiйне.

Ось дядько перекидає рогульку на линвi за товстенний сучок. Пiдтягає на линвi сiдало, перевiряє його. Обережно сiдає на нього. Вивiльнивши ноги i вiдв'язавши пас, стравлює линву i плавко спускається до верхiвок очерету. Зависає над головою Пiвника.

— Подавай швидше торбу з горщиками, глек i личину! I ножа!

Дядько надягає шапку-личину з берести та кiнського волосу. Обв'язує линвочками сорочку i штани, щоб бджоли не проникли пiд полотно.

— Ти вiзьми лика i все обв'яжи! Та шапку добре натягни! Та вiдiйди подалi! Та дивись пильно на всi боки! Прислухайся.

Дядько тягне вiльний кiнець линви, i линва, поволi посуваючись по змазаному салом гаку рогульки, пiдносить дядька Пiвня вгору, до самої бортi.

Зав'язавши мiцним, але простим вузлом линву, роздмухує жар у глечику з дiрочками.

Бiлий молочний дим огортає все навколо туманом. Дядько з-за спини вихоплює стару, надщерблену сокирку i двома ударами розширює дiрку дупла.

Пiвень занурює руку в дупло i перекладає в горщик здоровенну кулю золотих щiльникiв.

Затим наповнює другi горщики золотими щiльниками.

Глечик з трутом висить на гiлцi i курить молочним димом.

Бджоли, гудучи, мов далека буря, облiпили дядька суцiльним золотаво-чорним шаром. Дядько щось кричить небожу, але зрозумiти важко.

Зрештою, дядько розв'язує вузол линви i просто летить униз. А, щоб не обпекти пальцi, обхоплює линву полою свити.

За дядьком падає хмара бджiл.

Малий пiдлазить пiд перевернутий кошiль, але все ж кiлька бджiл проникли у схованку. Вчепились в його сорочку. I гудуть так страшно, що серце холоне. I, до того ж, не знаєш, звiдкiля вони вжалять.

Дядько пiдхоплює все начиння i, розмахуючи димлячим глечиком, швидко рушає до чагарiв.

Малий зводиться на тремтячi ноги i поспiшає за ним.

А над обома добичниками мстиво гудуть бджоли.

Густi чагарi рятують бортникiв од бджолиної помсти. I дядько, засипавши в дiрчастий глек зiлля, розводить ще бiльший, ще їдучiший дим.

Тодi вже розбирається. Починає струшувати, обирати спухлими пальцями iз себе бджiл. Хоча вiн надягав личину, у нього спухле лице, шия i руки. У малого одне вухо вiдвисло ледь не до плеча.

Дядько iз дна торби дiстає ладунку з жовтим мастилом i змащує вухо небожу.

Потiм береться за свою губу.

Пекучий бiль спочатку перетворюється на щiмливу'сверблячку, а потiм i геть затухає.

— Дядьку! Вони не прилетять сюди? Ви їх потравили димом?

— Що, що, Пiвнику! Я їм i сотiв з медом лишив, щоб вони не подохли. Ось восени повернемось iз Києва, i ще вiзьмемо... Ми цього року першi взяли борть. Глек дамо ковалевi за роботу. Решту вiзьмемо до Києва. Багатi люди люблять подарунки... Ну, а нашiй прапрабабi понесеш шматок забоценя. А бiльше — нi-нi!

— Можна менi ножа полизати?

— Бери.

Кривий бортницький нiж, що ним соти пiдрiзають, Пiвник довго облизував.

А дядько лише свої пальцi обсмоктав, як зав'язав горщики липовим лубом.

БОЛОТНА РУДА

Челядники боярськi пакували припаси з комори, начиння для роботи на будовi.

А дядьковi Пiвневi хотiлося мати в Києвi добру сокиру i справну рогатину.

От вiн i вирiшив зварити крицю та й понести до їхнього сiльського коваля, що славився своєю вправнiстю по всiх околицях.

Дядько й небiж, тiльки заднiло, взяли дерев'яний заступ, молоток, здоровенний кошiль на шлеях, щоб за спиною тягти, та й почимчикували до висохлого болота через пiщанi пагорби.

Дядько, поплювавши на долонi, заходився вiдкидати верхнiй шар землi, в якому посплiталося корiння трави, вiдкрив чималий шмат пiщаного пiдiрунтя, розкопирсав пiсок i дiстався до важкої червоної речовини, що нагадувала водночас i глину, i перетлiле рослинне корiння.

Дядько так старався, що пiт з його чола аж сипався на пiсок, на пiдсохлу свiтлу руду i лишався там значками темних плямок.

Малий теж не байдикував — з кожної грудки руди вiн старанно обтрушував пiсок, занадто великi розбивав молотком. Небавом i кошик був повний до верха.

Коли дядько, крекнувши вiд напруги, пiдвiвся з повним кошелем на рiвнi ноги, лозини аж зарипiли. Однак дядько поспiшив уперто в глибину лiсу до вуглярiв,

Пiвник пiдтипом пострибав за ним, тягнучи на плечi заступи, молоток i гострий кийок для подрiбнення руди.

Пiд легким павiтром над ними шелестiли молодими листочками берези.

А крiзь аромат квiтiв на сонячних галявинах вже пробивався здаля їдучий запах дьогтю.

Небавом перед подорожнiми вiдкрилась чи то галявина, чи то вирубка, посеред якої стояли чи то куренi, чи то копицi сiна.

Однi високi гостроверхi вибудови горiли червоним полум'ям i чадiли чорним димом, другi були огорненi сивим прегустим димом, зовсiм чорнi копицi чадiли тонесенькими цiвками диму.