ЇДЕМО ДО КУНДІЯВИ
Вирушаємо в дальшу дорогу. Всі жалкують, що не побачили ГОЛОЕНОЇ програми фестивалю, який тільки тепер, в час нашого від'їзду, мав початися. В автобусі, крім нас трьох українців, їдуть ще молоде подружжя австралійців, трохи старше подружжя англійців, молодий високий хлопець з бородою-австралієць з Вікторії, двоє канадців — згадуваний професор з дружиною, один скочмен, один німець і наш провідник Ґері Кейбол. В дорозі поволі знайомимось ближче, щоразу точаться жвавіші розмови, летять жарти, віци, щоразу вибухає сміх.
Наш провідник Ґері добре володіє англійською мовою, а також мовою піджен і своєю місцевою, мовою провінції Чімбу, з якої він походить і куди ми тепер їдемо. Піджен — це штучна спрощена мова, створена для папуасів переважно з англійської та інших мов, щоб вони могли порозуміватися між собою, бо в Папуа Новій Гвінеї 700 мов, майже кожна провінція чи повіт має свою, значно відмінну мову. Тому і в школах вчать три мови: місцеву, піджен та англійську. Мову піджен вчать також і в університеті в Порт Моресбі.
Ґері досить балакучий: ми розпитуємо, а він нам розповідає про себе, про звичаї населення, про їхнє життя. Йому 26 років, його батько мав 16 жінок і 12 синів та лише одну дочку. Кожній жінці мусив збудувати окрему хату, кожній мусив щодня привезти з лісу в'язку сухих дров. Але сам Ґері має лише одну жінку і двоє дітей. Зате для цих обставин він досить заможний: має аж троє авт.
Про тутешнє життя він розповідав, що в гірських місцевостях дівчат родиться значно менше, ніж хлопців, а тому хлопець, що одружується, мусить заплатити за
дівчину її батькам близько тисячі кіна. А в містах, що розташовані переважно в низинах, над річками та на побережжях, дівчат родиться більше, а тому й ціни на них трохи нижчі — по п'ятсот-шістоот кіна. "Тому, — казав далі Ґері, — всі знають, що найдорожчі тут дівчата й свині".
Всі засміялися і відразу почали запитувати, чому саме ще й свині. Ґері пояснив, що тут не побачите ні корів, ні коней, ні інших тварин, що дають м'ясо. Зрідка є кози, але з кіз мало м'яса. Тому люди стараються дістати хоч порося та вигодувати на м'ясо. А через те, що тут немає молока, то деякі жінки в віддалених гірських околицях зрідка підгодовують поросят навіть власними грудьми. Декого з нас це дуже здивувало, та я знав про це ще від доктора Сірка. А незабаром в одному місті я купив навіть у кіоску листівку, де жінка одночасно годує однією груддю дитину, а другою — маленьке порося.
А Ґері продовжував розповідати про дівчат:
— Тут матері дуже пильнують за дочками, щоб ніде не гуляли, бо як дівчина хоч трохи втратить свою опінію щодо цнотливости, то відразу знизиться на неї й ціна. Тому, — розповідав він далі, — по селах майже не буває випадків, щоб дівчина народила дитину, не одружившись. А в містах — там уже трапляється іноді й інакше...
Тим часом наш автобус несе нас вперед, трусить трохи на ґрейдеровій дорозі, які в Новій Ґвінеї чотири роки тому побудувала Австралія поміж головними містами. Що далі, то заглиблюємось в гірські терени. Автобус раз-у-раз повертає то в один бік, то в другий, то везе по крутій дорозі вгору, то спускається вниз, щохвилини звивається гадюкою. З одного боку нас щоразу супроводять стіни скелястих гір або круті узвишшя, вкриті лісом, а з другого —— розкривають глибоку зелену пащу глибокі прірви, ущелини, яри, повні густої рослинности, а десь на дні по кам'янистому річищі піниться маленька річечка.
В дорозі вже втретє зупиняємося, щоб наші власники фотоапаратів взяли на плівку якийсь новий чудовий краєвид. А таких краєвидів тут бачимо за кожним новим поворотом автобуса. Іноді з високого перевалу відкривалась чудова панорама, де видно було вперед на сто кілометрів.
Де-не-де то тут, то там почіплялися на клаптях рівнішої зелені маленькі папуаські хатки-курінчики, а поруч них іноді бачимо навіть на косогорах клапті грядок солодкої картоплі або таро, а навколо скрізь ліси, які додають людям багато харчів: банани, кокосові горіхи, по-по, ям, плоди хлібного дерева. Часто бананові дерева. Іноді бананові дерева ростуть просто поруч цих хаток. Біля цих будівель вештаються жінки, бігають діти, а іноді й чорне чи руде порося з породи диких свиней, а часом пасеться й коза.
Нарешті, зупиняємось біля невеличкого селища Мосул. Назустріч нам відразу, як з мішка, висипалось багато дітей різного віку, а за ними підходять і дорослі та старі. Всі вони з цікавістю дивляться на нас, оглядають, приємно посміхаються, а дехто із старших любить повітатися з кожним з нас за руку. Впадає в око, що низка малих дітей цілком голі, особливо хлопчики до чотирьох — п'яти років віку. Дорослі теж напівголі, тільки в коротких штанцях чи ляп-ляпах, босі, а голови їм захищає від сонця густа шапка кучерявого волосся. Але більшість жінок все ж хоч і босі, але вдягнуті.
Наш провідник Ґері, видно, не раз уже тут був. Він розмовляє з людьми їхньою мовою, бо це ж село належить до його провінції. Він відразу про щось домовляється з старостою села (люлюваєм), що вийшов в якомусь стародавньому сурдуті з блискучими ґудзиками і в картузі з червоною околичкою, що як підрешіток лежить на голові. А на грудях причеплена якась бляха, що говорить про його становище.
Щоб не гаяти часу, запитую про дозвіл заглянути до хат, щоб побачити, як люди живуть в цих віддалених гірських околицях. Тут варто сказати, що їхні села зовсім не схожі на наші українські села. Немає тут тинів, вулиць, колодязя, доріг. Перед нами невеликий майданчик з піскуватим ґрунтом, а навколо нього розкинулось десятків два хаток. Ліворуч довша будівля, ніби хлів, має троє фронтових дверей. Вікон немає, стіни з трав'яних мат, стелі теж немає, а просто гостроверха покрівля теж з трави кунай, що так буйно росте понад дорогами та в лісах. Підлога земляна, давно не метена, вкрита сміттям та трохи сухою травою. Посередині стоїть кілька ліжок, якщо їх міжна так назвати, без коців, подушок, а лише лежать на них по кілька дощок. Це будівля тільки для чоловіків, так званий "спірітгаус". Жінкам сюди заборонено заходити. Посередині стоїть порожня залізна бочка з-під бензини чи олії. Як значний контраст, на одному ліжку лежить гітара.