Дізнавшись від магістра Престашевського про наше готування до мандрівки по Новій Гвінеї, до нас прилучився ще один українець, доктор Тарас Яськевич з Мельборну. Ми з ним зустрілися уже в Сіднеї.
Вранці, 23-го липня, ми проходимо різні контролі й сідаємо в літак. Поруч мене доктор Яськевич, а пан Вакуленко потрапив, мабуть, у відділ для курців, далеченько від нас, спереду. Я не знав, що він належить до завзятих курців, аж тут довідався. Не минуло й години нашого лету, як він підійшов до мене й пошепка сказав, що він купив собі в Сіднеї три картони цигарок, але, кажуть, що в Порт Моресбі цигарки відбирають, у кого більше одного чи двох картонів, а тому питає, чи можу я покласти один до своїх речей. Я погодився, і за хвильку він приніс мені один картон до схову.
І от ми летимо, і я радію, що початкові труднощі вже позаду, й передчуваю, що в Новій Гвінеї ми побачимо багато нового й цікавого. Швидко минає час. Десь уже позаду Брізбен і Керне, а віддаль між австралійським материком і Новою Гвінеєю всього 100 миль, і ми скоро опинилися вже за кордонами Австралії.
ПЕРЕД НАМИ ОМРІЯНА КРАЇНА
Нарешті, реактивний літак сідає на летовище в Порт Моресбі, столиці країни, що рік тому здобула собі самостійність і має офіційну назву Папуа Нова Гвінея. Серед 88 пасажирів напівпорожнього літака виходимо й ми, три українці. Наближаємось до будівлі летовища, а на баль-коні вже бачимо усміхнені обличчя нашого порадника в справі цієї подорожі й мого давнього доброго знайомого, магістра Престашевського та йото дружини, що приїхали зустріти нас. Щирі вітання при ближчій зустрічі, і відразу йдемо оформляти квитки й документи, щоб летіти далі, згідно визначеного пляну.
Але тутешнє тепло дає себе взнаки: відчуваємо, що є ЗО ступнів, а ми одягнуті по-сіднейському, де було всього 18 ступнів. Відразу скидаю з себе джемпер і кладу в дорожню торбинку, що дало нам туристичне бюро. Навколо скрізь бачу господарів своєї землі, папуасів, що переводять контролю пашпортів, видають квитки на літаки, перевіряють баґаж. Всі вони легенько вдягнені, в коротких синіх штанцях, в сорочках з короткими рукавами, але зате з буйними кучерями на головах.
Ще трохи розмов з панством Престашевськими, і, не роздивившись навіть на саму будівлю летовища та її крамниці, вирушаємо в дальшу дорогу. Двомоторовий літак несе нас протягом години до невеликого міста Ґороки. Ми сидимо перед самою кабіною, в ній два пілоти: один білий і один папуас. Спершу з літака, в якому були зайняті всі 38 місць, ліворуч видно було морське побережжя, а потім — безконечні гори, яруги, долини, а все разом вкрите густою рослинністю, лісами. Лише окремі шпилі гір світять лисинами.
Тільки в літаку помічаємо, що серед пасажирів немає нашого третього туриста, доктора Яськевича. "Мабуть, прилетить пізніше іншим літа>ком", — міркували ми.
Місто чи містечко Ґорока, що має понад десять тисяч населення, лежить у долині, оточеній горами й лісами, що нагадують карпатські краєвиди. Перед невеличким дерев'яним будиночком летовища, що схожий швидше на барак, за дротяним парканчиком стовпилося багато папуасів, напівзодягнутих жінок, дітей, чоловіків, молоді. Чи вони прийшли з цікавости подивитись, чи чекають черги на літаки, — нічого не знаємо.
За кілька хвилин забираємо свої валізи, привезені з літака, й сідаємо до невеличкого автобуса, що чекав на цілу групу туристів, щоб везти їх до готелю. Нами вже опікується молодий папуас. Він ще ходить, щось пола-годжує. З ним вийшов і пан Вакуленко, а в автобусі лишилось тільки троє: я та якийсь худорлявий чолойік з дружиною. Тут же знайомлюсь і довідуюсь, що вони туристи з Канади. Він професор університету, Морріс Ґіббенс з Ванкуверу. Високий, з довгим носом з горбинкою, ріденькими бакенбардами й такою ж ріденькою борідкою. Вони з дружиною вже побули в Австралії, по якій подорожували, а тепер, як і ми, вирушили до Нової Гвінеї. В розмові він звернув увагу, що ми з земляком розмовляли своєю мовою:
— Скільки ж років, як ви приїхали до Австралії, що й досі розмовляєте по-своєму?
— О, вже двадцять шість років минуло, — відповідаю.
— І досі послуговуєтесь своєю мовою?
— А чому ж ні? Вона ж нам найрідніша. До того ж ми весь час брали участь в українському культурно-громадському житті наших громад, викладали в українських суботніх школах, а я ще й тепер викладаю, а там скрізь потрібна наша мова . . .
— То в Австралії є й українські школи?
— Єй школи, й громади, й церкви в більших містах та околицях, є й три українські газети, й театри, танцювальні ансамблі тощо.
— О, ваші танці я бачив у Канаді, — згадав він, — українці чудово танцюють . . .
— А у вас же в Канаді теж є до пів мільйона українців, навіть є й міністри та сенатори українці, — продовжую я, — є там і українська Академія Наук і видавництва та багато організацій?
— Це правда, є і в нашому університеті українці, — погоджується він, — але я, на жаль, з українським життям не дуже обізнаний.
Далі питаю, чи знає він кількох наших відомих письменників, поетів, науковців, називаю їхні прізвища.
— Чув ці прізвища, зустрічав у пресі, але особисто не мав нагоди бачитися.
Тим часом пересідаю в інше, менше авто, й їдемо до готелю. Гарна двоповерхова будівля, відразу при вході ресторан і кіоск. Швидко дістаємо кімнату на другому поверсі й розташовуємось. Мій земляк часто кашляє, а потім лягає на просторе ліжко, щоб відпочити з дороги й каже:
— Я думав, що в Порт Моресбі мене винесуть з літака на носилках, але якось вийшов сам .. . Так мене душить і ґрипа, і бронхіт. Ще в Аделаїді почалось . . .
— Я теж мав ґрипу, — кажу я й собі — але ще трохи кашляю. Та в цій соняшній і теплій країні, я думаю, ця біда скоро мине . . .
Я теж ліг на хвильку на своє просторе ліжко, але цікавість до всього навколишнього підвела мене й погнала до кіоску та на вулицю. В кіоску відразу надибав цікаві листівки з людськими постатями та краєвидами Папуа Нової Гвінеї й купив на шість кіна1). А біля са-
1) Кіна — майже дорівнює нашому долярові.
мого входу до готелю просто на хіднику розшатувались, кілька старих папуасів з своїми ремісничими виробами: намиста з насіння різних рослин та дрібних мушлів, ікла диких свиней, кам'яні сокири та молотки й різні інші прикраси. Папуаси напівголі, лише в коротеньких штанцях, босі, без капелюхів, пеареважно невисокі на зріст. Біля них крутяться й кілька дітей.