Солодка картопля на базарі в Міпдж. Фото П. В.
Поперше, навколо тут стояли густою зеленою стіною джунґлі. . . Раз-у-раз чути було знані з фільмів телебачення пронизливі крики різних птахів.
Спершу ми пішли до кліток чи заґратованих приміщень з різними птахами. Звернули на себе увагу над-шичайної краси райські птахи різних порід та кольорів. Ііільшість птахів боялись туристів, моталась з гілки на гілку так, що фотографам тяжко було взяти їх на плівку. Але одна райська пташина, що, здавалося, мала найкращі ніжні кольори з багатьма відтінками, сама сідала па гілочку біля самої сітки по другий бік, тріпотіла крильцями, поверталась то одним боком до фотографів, то другим, ніби сама хотіла, щоб вони увічнили її красу. Одночасно вона ніби щось казала нам своєю мовою: "ток-пік, ток-ток". Цю пташину я відразу пізнав — вона була на листівках у багатьох крамницях та кіосках.
Райський птах
В іншому місці ми побачили великого новогвінейського голуба (кравн піджен), що був завбільшки в курку, блакитного кольору, з короною на голові. Поблизу від нього в іншій клітці, мов чорні торбинки, висіли, тримаючись ногами за тонкі гілочки чи за дротяну стелю, летючі лисиці. Іноді вони розправляли свої крила, потягалися і знову згортали їх.
З другого боку у відповідних приміщеннях були пітони, гадюки, кілька порід кенґуру, що живуть на деревах. Одна з них дуже красива, з ясними смугами, що рівнобіжно йшли через усю рудувату спину від голови до хвоста.
Новоївінейський голуб, найбільший у світі
Цей заповідник, видно, був саме в стані дальшої розбудови. Кілька майстрів працювали, роблячи нові приміщення для тваринного світу їхньої 'країни.
На невисокому дереві, поблизу, я побачив здоровенного чорного папугу, що, стрибаючи з гілки на гілку, ніби доповнював пташиний світ заповідника. Я гукнув Пилипа Вакуленка. Папуга, з дьобам завбільшки за добрий Па пан, тим часом злетів з дерева на траву й ходив собі, нікого не боячись. Фотограф наблизився до нього, лагідно закликаючи:
— Камін, кокі, камін, кокі.. .
Але —Кокі" й не збирався тікати, і скоро опинився на пмікці нашого туриста.
Брондзова гадюка готова до нападу
— Він, мабуть, звик до людей тут, що не тікає, —— кажу я, підходячи і простягаючи до пташини руку.
— Не дуже простягайте руки, а то може відкусити вам шмат пальця. Ви бачите, які в нього не дзьоб, а цілі обценьки!
Побачивши поблизу простеньку альтанку з столом і дахом на чотирьох стовпах, де бавились два папуаські хлопчики, я попростував до них. Тут у холодку було краще, бо сьогодні було близько тридцяти ступнів тепла. Я витер хусткою спітніле обличчя, потім почав з ними розмову, давши їм по шоколядній цукерці. Дивлячись на непроглядну високу стіну джунґлів, що ховали в собі багато таємниць дикого життя, я запитав:
— Які ж звірі є в цих джунглях'
— О, там багато є різного, — відповів англійською мовою хлопчина
— А що саме?
— Великі давуни, кенгуру, що живуть на дереві, різні гадюки, вепри, опосуми, касуари ...
Плямистий кускус, подібний до австр. опосума. Споживач плодів лісу
Він назвав ще кілька якихось незнаних назов тварин, яких я не запам'ятав.
— І ви ходите по цих джунглях?
— Ходимо, тільки більше вдвох або втрьох або з батьками. Приносимо звідти дрова, банани, чи кокосові горіхи.
— А сам боїшся?
— Я не боюсь, — сказав худорлявий хлопчина з гарним виразом обличчя, — але батько забороняє, бо були колись випадки, що давун забрав дівчинку і її не знайшли. А минулого року бачили, як невеликого вепра схопив давун, обкрутивши. Почувши крик вепра наші люди прибігли, забили давуна, а вепра собі забрали та зарізали.
— А ви до школи ходите? — питаю далі.
— Ходимо.
— До якої кляси?
— Обидва до п'ятої.
— А скільки учнів у вашій школі? — Сто шістдесят два.
— А що ти робитемеш після закінчення школи? — питаю худорлявого.
— Піду до "гайскул".
— А потім?
— Хочу бути вчителем.
— Справді? А я теж учитель ! — сказав я.
— Ви вчитель? — здивувались вони. — А де ж ви вчите? Я їм розповів, звідки я приїхав і де працював та де працюю тепер. А мрії цього хлопчини мені сподобалися, і я записав його адресу, пообіцявши вислати йому якусь цікаву книжку англійською мовою. І я, повернувшись до Австралії, свою обіцянку виконав, виславши йому "Українські народні казки" в перекладі англійською мовою. Цього хлопчика-папуаса звуть Джії Кун-дакае.
Тепло попрощавшись із ними, я пішов шукати Ваку-ленка та інших наших туристів, боячись відбитися від групи. Знайшов їх поблизу заповідника з другого боку. Дехто з них сидів у холодку на траві, а більшість спостерігала за райськими птахами, що літали та стрибали вгорі по гілках на високих деревах. Звідти долинв їхній легенький писк.
За кілька метрів від нас густою стіною стояли непроглядні джунґлі. Я зайшов, щоб подивитися, як виглядають вони всередині. Правда, до середини треба довго йти та чи й безпечно, але скраю, коли я зайшов, то бачив вузеньку стежку в глиб гущавини. Поруч дерев із землі тяглося догори безліч різних кущів, бур'яну, рослин-ности. Якась тонка витка лоза обвивала спіраллю більші дерева. Той фікус, що в нас росте, як квітка, що прикрашує хати, тут близько двох метрів завтовшки. І росте як величезне дерево. Кілька дерев я побачив дуже товстих, що мають, може, й до трьох метрів завтовшки. Чимало було й таких, що мали по кілька рівнобіжних стовбурів з корінням, що, ніби гігантські пальці, починалися від стовбурів з двох-трьох метрів заввишки й простягались просто до землі, мов би підпирали величезну вагу дерева своїми етовпцями^підпорами. Але це дерево, крім цих "пальців", мало і справжній основний корінь, що ховався в землю. В цих джунглях панувала якась урочиста таємничість
На землі лежало здоровенне кругле листя, мабуть, якоїсь породи пальми, яких тут є десятки. Тим часом хтось почав мене гукати. Я вийшов з лісу й побачив, що наші туристи вже збираються до від'їзду чи повороту до готелю.
Побувши тут з дві години, ми поїхали до "Міндж Готелю". Чотиригодинна подорож в один бік, а потім назад трохи стомила нас, але надвечір ми були вже на м'яких ліжках, спочивали. Потім пішли вечеряти. Коли сіли за столи, мій земляк сказав, докурюючи не першу за день цигарку: