"…Вам і чоловікові Вашому Кирилу Стратоновичу. Він так закохано завжди говорив про землю, так вболівав за господарство, за колгоспні справи, що, слухаючи його, ще тоді, у четвертому класі, я твердо вирішила піти у сільськогосподарський інститут. І мрію свою не зрадила. І не шкодую ані хвилини. Багато є спеціальностей, багато є справ на землі, але хліборобська справа — одна з тих, без якої не обійтися ніколи і нікому. Всіх треба нагодувати: і вчених, і космонавтів, і робітників, і службовців, і артистів, і футболістів, і школярів, і студентів… І якщо про це не дбати, нічим буде годувати. Бачите, я вже й на вірші перейшла. Значить, треба закінчувати. Але скажу щиро — якби я справді вміла писати вірші, найпершого вірша склала б про Вас.
Обіймаю і цілую Вас ніжно.
Алла Баранова (Ціцерон)".
— Дуже гарний лист, — сказав Дениско, повертаючи листа дідові.
— Ну, ти ж і дипломат! То просто "гарний", а це "дуже гарний", — усміхнувся дід Кирило. — Мабуть, будеш міністром закордонних справ… От пожди, я тобі ще одного зачитаю. Бачиш, на конверті написано: "Цілком секретно…"
У Дениска закалатало серце. Он воно, те, чого він чекав!..
"Дорога Маріє Іванівно..
Не дивуйтеся, коли одержите цього листа. Ви мене не знаєте. Але я Вас знаю дуже добре. Я — друг Вашого колишнього учня, Ковгаленка Бориса Васильовича. От уже сім років ми працюємо з ним у Західно-Сибірському нафтоносному басейні. Набурили стільки свердловин, що й не злічити. Судячи з Ваших листів, які він мені давав читати, Ви знаєте про нього далеко не все. Надто він великий скромняга, наш Борис. А Ви для нього дуже дорога людина. І я вирішив написати Вам. Бо сам він ніколи цього не зробить, не розкаже про себе всієї правди. Працює — Борис начальником УБР (управління бурових робіт). Як сказати комусь, хто не знає, що це таке, той передусім почує слово "начальник". Раз "начальник", — значить, затишний кабінет, телефон, чай з лимоном секретарка подає… А про оте "бурових робіт" якось не думається. А бурові роботи — це десятки бурових установок серед тундри або тайги. І той начальник мотається вдень і вночі на всюдиході у сорокаградусний мороз, у пургу й заметіль. Тим більше, як Ви, мабуть, знаєте, ми поки що відстаєм. Заборгували нафту державі. Не додаємо. Отже, треба наганяти. Прискорення для нас — річ особлива…
Ви мене тільки не виказуйте Борисові (він образиться, що я Вам написав) — цілком секретно! — але в Бориса ампутовані пальці на лівій нозі…"
— дід Кирило глянув на Дениска, — ти знаєш, що таке "ампутовані"?
— Знаю. Моя ж мама лікар.
— Ну, добре. Тоді читаю далі.
"Обморозив, як ішов пішки до бурової (заглух всюдихід) і провалився у яр, зламав ногу… Але тільки-но виписали з лікарні — знову на бурові… А як його люблять люди!.. Що називається, на руках носять. Бо він за них у вогонь і в воду. У нас там свої проблеми. Наприклад, труби. Поставили нам дуже погані труби. Браку лежало біля бурових — стоси заввишки з будинок. На сотні тисяч карбованців. А як бракована труба розірветься у свердловині — пропала свердловина, загинуло триста тисяч карбованців. Біда та й тільки. Бурильники були у відчаї. Бо найбільше горе в житті бурильників — це як бурова стоїть, не крутиться. Скільки не писали на завод, що виготовляв труби, скільки не скаржилися через міністерство — нічого не допомагало… Так Борис сам полетів на той завод, за сім тисяч кілометрів. Що він там говорив, як розмовляв з ними, невідомо. Але браку стало менше. Взагалі стільки енергії, як у Бориса, я не бачив ні в кого. Він своєю енергією запалює всіх, навіть тих, хто вже, здається, й горіти не може… Пропонували йому нещодавно високу посаду у нашому міністерстві. Відмовився. "Я серед людей мушу бути. Серед тих, хто діло робить. Це моя справа". Нещодавно, як Ви, мабуть, знаєте з програми "Час", відкрили нові родовища у Мангишлацькому нафтогазоносному районі. Там розвідана біла нафта, "блондинка", як ми її називаємо. Загорівся він: "Поїду! Хоч простим бурильником, а поїду! Тут уже я справу налагодив, мої хлопці оно вже взяли зобов’язання до 1990 року, до кінця п’ятирічки, дати два мільйони метрів проходки. Вони тут у порядку. Поїду на Мангишлак залицятися до "блондинки". Хоч і не дуже вона молоденька, двісті десять мільйонів років, але…" — любить він жартувати. Сорок градусів морозу він уже спробував. Хоче тепер спробувати сорок градусів спеки. Отже, не дивуйтесь, як незабаром він Вам напише з Казахстану. І хоч я його безпосередній начальник і друг і шкода мені з ним розлучатися, дуже шкода, але вирішив — хай їде. Такі люди потрібні саме там, де справа тільки починається.
Якось він мені сказав: "Усе, що в мене є хорошого, — від першої моєї вчительки Марії Іванівни Гнатюк". От я й вирішив Вам написати і подякувати за такого учня. Написав я на конверті "Цілком секретно", по-перше, тому, що від Бориса знаю, як Ви, листуючись із колишніми учнями, пишете ці слова — "щоб було цікаво" і щоб нагадувало дитинство, коли Ви грали з ними у таємниці, загадки і секрети. А по-друге, справді, хай це буде секрет від Бориса (мій лист). Бо він такий, Ви ж знаєте, — не пробачить, що я написав Вам про нього.
Доземний уклін Вам
Вано Гоглідзе".
Тільки-но дід Кирило закінчив читати, як у коридорі задзвонив телефон. Дід Кирило важко піднявся і пошкандибав у коридор.
"Так от воно яке, оте "Цілком секретно!" — подумав Дениско. І хоч не було в ньому ні державних таємниць, ні шпигунських секретів, ні детективних загадок, Дениско раптом зрозумів, що певний зміст, і досить серйозний, був.
І розчарування, яке могло настати, не настало.
З коридора почулося радісне дідове:
— Зіронько! Внученько! Здрастуй, дорога!.. Ну як?.. Як ти там? Коли вже приїдеш?..
Кров кинулася Денискові в обличчя.
А тим часом дід продовжував вигукувати:
— Що?.. Та ти що?.. Післязавтра? Прекрасно!.. А то я вже так скучив! Так скучив! Та й усі ми… Тут у мене зараз Дениско. Він тобі привіт передає… Добре. Передам. Ну гаразд, цілую тебе, обіймаю! Будь здорова. Чекаємо. Ну, давай трубу Степану. Дядькові Степану тобто… Степан? Степан-алейкум!.. Здоров, онучку!..
Що далі говорив дід Кирило, Дениско вже не чув і не слухав.