Тут мама побачила Дениска і замовкла, не договоривши.
— Отже, домовилися? — спитала Світлана Василівна.
— Домовилися, домовилися! Звичайно! — сказала мама і обернулася до Дениска: —А-а, ти вже додому? Ну, ходімо.
Світлана Василівна, привітно усміхнувшись Денискові, зайшла у ліфт, а вони з мамою пішли сходами. Смішно підніматися ліфтом на другий поверх. Вони ніколи не користувалися ліфтом.
— Про що це ви домовились? — спитав Дениско, коли ліфт поїхав нагору.
— Та!.. — махнула мама рукою. — Тобі нецікаво. То наші дорослі справи.
— А може, якраз цікаво, — образився Дениско.
— Та! Перестань! — знову махнула мама рукою. — Ну, як? Передачу одніс?
Дениско кивнув і знову запитально подивився на маму:
— Мамо! Ну скажи! Ну!
— Не можу, сину.
— Чому?
— Мене просили не говорити. Нікому.
— Ну я ж твій син. Ти що — не віриш, що я вмію берегти таємниці?
— Вірю. Але я теж умію.
Вони вже зайшли в квартиру.
— Ну я нікому не скажу! Нікому! Чесне слово!
— І я — нікому! Ну, нащо воно тобі? Ну потерпи трошки. Мене просили нікому не говорити, а я візьму й розкажу синові. Нікому так нікому. Не можна робити винятків. Навіть для найріднішого сина. — Мама взяла його за голову і поцілувала в обидві щоки.
Але Дениско набурмосився.
— Тільки одну нічку потерпи. Завтра про все дізнаєшся сам, — усміхнулася мама. — Чесне слово! Завтра все буде вже відомо… І взагалі, треба бути стриманим. Це дуже потрібно в житті. І берегти таємниці треба вміти. Таємниця тому й таємниця, що вона невідома для всіх. Якщо таємницю довірити хоч одному, — вона перестає бути таємницею. От є така притча… У давні-давні часи до одного мудрого судді прийшов чоловік із скаргою на свого сусіду, що той зрадив таємницю, яку він йому довірив. Суддя подумав і сказав: "Якщо і є хтось тут винний, то ти сам". — "Чому?" — здивувався чоловік. "Ти не міг зберегти свою таємницю, розповів її сусідові. І хочеш, щоб сусіда зберіг твою таємницю краще, ніж ти сам". Якби ми, лікарі, не вміли берегти таємниць, нам не довіряли б хворі. Адже ніхто не хоче, щоб про подробиці його хвороби знали всі. А часто і про саму хворобу. Існує, синку, навіть таке поняття — лікарська таємниця. То одна із складових нашої лікарської честі… І ти ж мені теж не все говориш…
Після цих слів сподіватися, що мама щось розкаже, було вже зовсім неможливо.
Дениско зітхнув і змирився…
Він ніколи не прокидався вночі.
А тут прокинувся на мить. Йому снилося щось тривожне.
Крізь сон він глянув на мамине ліжко. Ліжко розстелене, але мами в ліжку нема… І, може, через те, що сон був тривожний, він не прокинувся остаточно. Просто закарбувалося в пам’яті — порожне мамине ліжко. Як епізод тривожного сну…
А коли він прокинувся вранці, то з подивом побачив, що мама спить.
Навіть у суботу й неділю, коли він прокидався, мама завжди вже була на ногах. Вперше він бачив, що мама вранці спить.
Вперше в житті.
Холодний страх здавив Денискові горло. Йому здалося, що мама… не дихає…
Дениско підхопився, кинувся… І тут же побачив — дихає… Дихає!
На столі лежала записка.
"Дениску! Любий! Не буди мене, будь ласка!
Я лягла спати на світанні. Сніданок під подушкою.
Снідай і біжи погуляй. Наша таємниця на сходах.
Цілую.
Мама".
Снідай!
Хто б це снідав, як на сходах таємниця!
Швидко натягнувши штани, накинувши наопашки сорочку, Дениско побіг до вихідних дверей.
На сходах чувся якийсь гамір.
Тремтячими руками Дениско одчинив двері і…
Якби Дениско не чекав "таємниці", не був підготовлений, він би не повірив, що то сходи їхнього будинку. Він би подумав, що просто ночував у гостях, у чужому домі. Сходи були невпізнанні. Ще вчора стіни, а також поручні і сітка ліфта були пофарбовані у темний брудно-зелений колір, сходи й площадки заляпані такою ж фарбою. Шибки вікон на сходах брудні, забризкані білилами, якими фарбували лутки, рами і підвіконня.
Тепер і стіни, і поручні, і сітка ліфта були ніжно-блакитні, сходи й вікна чисті-чистісінькі. Але цього мало — на стінах висіли картини: пейзажі у рамках під склом. Кругом були вазони з кімнатними рослинами. З маленьких вазончиків, прикріплених до стін, до поручнів, до сітки ліфта, звисали виткі рослини: китайський плющ та інші, назв яких Дениско не знав. На площадці стояли по кутках фігурні керамічні навіть не вазони, а квадратні вази, чи що, в яких росли пальми, фікуси і якісь незвичайні ліани з величезним лапатим листям — філодендрони (це Дениско вже потім дізнався, як вони називаються). І біля всіх дверей лежали однаковісінькі гарненькі барвисті килимки для ніг. Ну не сходи, а зимовий сад у якомусь палаці.
Малознайомі Денискові дяді й тьоті з верхніх поверхів, незважаючи на ранню пору, збуджено товклися на сходах і галасували.
— Ну ти диви!
— Це ж треба!
— Ну театр!
— От чудасія!
Десь унизу хтось тонко верескнув неприємним голосом:
— Самоуправство!.. Без дозволу!… За це ще й…
Але голос одразу затюкали.
— Та хіба на добрі справи дозвіл питають?!
— От звикли, звикли на все дозволу чекати! Розпорядження! Директиви!.. Одвикайте! Не ті часи!
— Ініціативу виявляти треба!
Спершу Дениско збіг униз.
У під’їзді було ще краще, ніж на сходах. Ще більше квітів і картин. А над поштовими скриньками прямо на стіні величезними червоними літерами було написано:
"Бажаєм щастя досягти!
Хай поштарі щодня нам з вами
Приносять радісні листи
І поздоровні телеграми!"
Потім Дениско побіг угору.
Найбільше людей зібралося на площадці третього поверху.
І тут Дениско завмер, вражений.
На третьому поверсі казка закінчувалася. Сходи, що вели на четвертий поверх, були брудні, заляпані, стіни зелені, як і до сьогоднішнього дня.
І різниця була така разюча, що аж подих перехоплювало — як можна було раніше так жити?..
На зеленій стіні, що межувала з ніжно-блакитною, був наклеєний аркушик паперу.
"Дорогі сусіди з вищих поверхів! Якщо ви хочете, щоб у вас було так само, як і в нас, звертайтеся у сьому квартиру. Є й фарба, і вазони, і естампи — все можна замовити за недорогу ціну. Порадьтеся, вирішуйте!"
Хтось уже потягся був до кнопки дзвінка. І тут Дениско вигукнув:
— Стривайте! Не дзвоніть!.. Будь ласка!..
— А що таке? — обернувся до нього кремезний дядечко.