Сковорода, < безкінечно > <до краю знищений своїм > <до
краю здивований > вагою свого минулого до краю стомлений, сам
собі досадно усміхається. < Голос його> Говорить спочатку ско-
роговіркою, несміливо, мов ясенок у бурю. Чим далі ж <— він
ро[сте]> < випростується, росте > <ро[сте], дзвенить > голос
його росте, він випростується, рветься, кріпне <мов буря> мов
<не вміщаючись бушує > бурхає в просторах буря над непомітни-
ми <де[сь] > внизу десь ясенами!
[Сковорода]
А ти ще вимріював, що з ними можна буде якось помиритися, ще
думав з зажерними сумирно жити <, помирати >. <Ти піби пе>
Не чув, не розсотував, як ту ряднину, що оджила своє.
Розсотував.— Надіятись.— Повірю?
Так от. < Кінець. > Я довго слухав вас,
не боронив, не зупиняв, не смикав,
ні сторожів не кликав <, щоб> теж, щоб вас,
гостей моїх непроханих, нахабних,
з належною пошаною нагнати2
<як за>
1 Текст від "Сковорода усіх їх розкидає" до "Задуха" був
викреслений автором.— Ред.
2 Шість віршованих рядків від: "Розсотував,— Надіятись.— По-
вірю?" написані були спочатку прозою, а потім спеціальними знач-
ками (і) автор розбив на поетичні рядки.— Ред.
як тих <свиней> тварин із хати!
Пані: Така образа! Нам? Дворянам! <Підтримайте мене, я падаю:
серпе...> <Води! ах серце! води...> <Потвора> Потвора
< (скинувши раптом мапшару):> < Сказився !> Ти розумієш, на
кого ти сказав[?!] <.( скидають машкару)> (скидає гордо маш-
кару, ва ним інші).
Сковор [ода]
<Я радий вам> А! <дворяне!> Вельможний?
Так от. Скажу. < Перед дворянами
я ваО < впізнав я ваО Стою — з численною
голотою! Іду —з <трудящим> військом!
В численності <не трачусь > свого не трачу. Міць,
<мільйонів міць> <хід> мільйонів хід в собі я відчуваю!
<І вже не я стою, а ми стоїм > <І вже не я іду, а ми
йдемо > І вже не я іду, а ми йдемо,
< насталене > бо військо те страшне могутнє слово,
що армії ворожі розкида, як сміття...1
<Потвора> <В е льм [ожний] > Ве ль-
м [ожний]: Чи бачите: і він ще сміє нам такеє
говорити! Ей ти, гляди, щоб <потім> потім не
жалів <ти потім > буває.
<Сковорода>
Так. Я потім пожалію.
Насамперед я пожалію вас,
вельможненькпй злодюго —
Всі: <Ну це> <Чи він сказивсь[?!] > Ну це вже неможливо,
ми 8 машкараду заскочили до нього як до спільника, а він (скида-
ють [машкари]).
[Сковорода]
<як не крийтесь> <як не крились > <і вас> вас відразу
і в мапшарі < пізнав > <я вас пізнав > пізнав.— І вас також,
вельможненька, продажная придворна розпутнице...
Пані: Ох <серце>... води <мепі, води>...
серце...
і < полюбовницю > бахурку
неблазную, святу, < не [випну] > безвинну, бідну...
Панпочка: Ах?
[і ва] с усіх, що так танцюєте
< безстидно > безумно —
1 Три останні рядки пізніше були викреслені автором.—Ред.
<Тож ми> [Всі:] <Хм.> Чудний, тож ми твоє
протанцювали. <Ну, ну, кінчай, кінчай >
[Сковорода]
Що ж, спасибі вам за ласку.
Мов чи ні, але ви помилились:
< П'ять > <що витягли гріхи мої>
<що забуте давнєє >
<що давнії гріхи мої;>
що даинії гріхи мої взяли
<за прапор > <па підтримку > собі як стяг. Але ви
помилились:
не той вже я тепер,— <це знаєте > <це знайте > та й ви
сами
<і ви сами — чого ж нам тут> це знаєте <хоч як би ви не
крились > чого ж іще вам треба
<Потв[ора]> Вельможний
<На диспуті сьогоднішнім скажу >
На зустрічі сьогоднішній при всіх
почуєм там, чого нам треба. Зараз
< скажу лише:> < скажу одне> скажу одно: коли б не
диспут цей,
призиачепий царями й Ватіканом,—
тобі б не жить: убив би я тебе
<із насолодою > на місці тут... Та що ж, ще почекаєм.
Сковорода
<Скажу і я те ж саме: гадину > <Ну що ж, скажу і я те
саме:
гадину> <Та і я> Скажу і я те ж саме: гадину
я б задушив! Але... ще почекаєм...
Вельможний < (зміряв [ти] )> Сьогодні ж двину я полки
(міряючи погляд [ом Сковороду], ще хоче щось сказати).
Пані <Ході[мо]> <Ну годі вже, ходімо, пора> Швидше з цієї
келії, швидше, ні хвилино [чки я тут не затримаюся!]
Вельможний. Коли ж не можу я, щоб честь <мою дворянську
зачіпали, не можу я, щоб хтось якийсь там...> мою дворянську...
А стій (прислухаючись). Та цо ж на дзвіниці. Отже й справді
<вже> час. < Пішли. Швидше. > Гайда.
< Вельможний [та його компанія] одягають машкари ізнову >
<Пійдемо> <Гама годинника побігла вгору, постояла, сама себе
дзвіночками обсміяла —і, поковзнувшись, униз пішла. Важким.
Одміряло. Чотири. >
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, М 1204, арк. 1—29)
[І. В КЕЛІЇ]
Сковорода
Іустине! < Скільки вже тобі разів казав я, та> <не алхімія,
а чорнокнижники > <а світлі розуми > щоб ти < такого не смів
мені більше> мені не смів такого більше говорити! <Не чорно-
книжіє — це я читав Ломоносова. А он лежить Лавуазьє, он Ей-
лер — так оце ти чорнокнижіем називаєш? > < взиваєш? > Читаю
Ломоносова. Он лежить Лавуазьє, а он Ейлер. <А ну ж> <Тіс-
ний союз хімії, та фізики, та математики — так оце ти чорнокни-
жіем називаєш? > Справжній союз хімії, фізики та математики,
який так потрібен зараз у нашім віці — так оце ти чорнокнижіем
називаєш?
Іустин (позіхаючи)
<Не знаю я нічого < Нічого я не знаю> <Снились мені
афонські пресв[ятії схимники] > <св[ятії]> <сх[имники] свя-
тії, так наче стою я і з ними по-грецьки співаю Хрістос генна-
те доксасате, тобто> Снилось мені небо: так наче стою я
<із янголами> на хмарах, <а> <під> <наді мною радуга>.
по-грецьки співаю Хрістос геннате доксасате. <Я>
<А> (ти ж знаєш, як я <люблю> ці ірмоси люблю! <Тільки
чому по-грецьки > Христос раждается, славіте. < Тільки чому саме
по-грецьки. Це, певно, знову на Афон мені вертатися > А < на-
вкруг сяйво! а радуга навкруг> сяйво навкруг, а сяйво —