– Він споминав ім'я Діспейна?
– Ні. А що між ними було? Чому ви думаєте, що це Діспейн?
– У нього були боргові розписки Тейлора більше ніж на тисячу доларів, а грошей отримати він ніяк не міг. Вчора Діспейн зненацька виїхав. Зараз його шукає поліція. – Він понизив голос, поглянув на неї скоса. – Ти можеш дещо зробити, щоб допомогти їм спіймати його.
– Що я маю зробити?
– Це, правда, не дуже чесно. Розумієш, щоб осудити Діспейна, потрібні докази. Але ж якщо він винний, ти ж згодишся допомогти? Ну, загалом, треба зробити дещо не цілком законне, щоб напевне притиснути його.
– Все що завгодно!
Він зітхнув і покусав губу.
– Що треба зробити? – запитала вона нетерпляче.
– Я хочу, щоб ти дістала мені один з його капелюхів.
– Що?!
– Мені потрібен один капелюх із капелюхів Тейлора. Ти зможеш його роздобути?
Опаль нічого не розуміла.
– Але для чого, Нед?
– Щоб напевне загнати Диспейна у куток. Це все, що я можу поки що сказати. Зможеш ти його дістати чи ні?
– Я ... я думаю, що зможу, але я б хотіла ...
– Коли?
– До вечора, мабуть, – сказала вона, – але я б хотіла ...
Він знову обірвав її:
– Тобі нема чого знати все. Чим менше людей знають про це, тим краще. Те ж саме про капелюх. – Він обійняв її і притягнув до себе. – Ти його справді любила, мала, чи тільки тому, що батько ...
– Я його любила. – Вона схлипнула. – Я цілком певна. Я певна.
Глава друга. ФОКУС З КАПЕЛЮХОМ
1
Нед Бомонт, зсунувши на потилицю капелюха, який був йому замалий, пройшов слідом за носильщиком через вокзал Гренд-сентрал до виходу на 42-у вулицю, а звідти до темно-вишневого таксі. Він розплатився з носильщиком, сів у машину, назвав готель неподалік від Бродвею, в районі сорокових вулиць, і, запаливши сигару, відкинувся на спинку сидіння. Поки таксі повільно тяглося в потоці машин, що направлялися до бродвейських театрів, Нед встиг пожувати свою сигару.
Біля Медісон-авеню зелене таксі, що вискочило з-за рогу на червоне світло, врізалося на повному ходу у вишневе таксі Бомонта і відкинуло його на машину, що стояла біля тротуара. Нед скоцюрбився у кутку під ливнем битого скла.
Потім він випрямився, струсив з себе осколки і виліз із машини прямо в гущу гаволовів, що зібралися. Ні, він не поранений, запевнив він їх. Він відповів на запитання поліцейського, відшукав капелюха, котрий був йому замалий, знову надів його, велів перенести свої валізи в друге таксі, назвав готель новому водію і всю дорогу сидів, понуро забившись у куток машини.
В готелі, розписавшись в регістраційній книзі, він запитав порт'є, чи немає йому листів, і отримавши дві телефонограми і два заклеєних конверти без поштових штемпелів.
Коридорного, провівшого його в номер, він попросив принести пінту хлібного віскі. Коли коридорний вийшов, Нед зачинив двері на ключ і прочитав телефонограми. Вони були помічені цим днем. Обидва рази дзвонив Джек. Перша була прийнята о четвертій годині п'ятдесят хвилин дня, друга – о восьмій годині п'ять хвилин ввечері. Він поглянув на годинника, було вже вісім сорок п'ять.
Перша записка сповіщала: "В Химері". Друга: "У Тома і Джеррі. Подзвоню пізніше."
Далі Нед розпечатав один їз конвертів. У ньому було два аркушика, списаних крупним кособоким чоловічим почерком і датованих напередодні.
"Вона зупинилась в "Матені", номер 1211, під іменем Айлін Деіл із Чикаго. Ще з вокзалу дзвонила кілька разів по телефону. Зустрілась із чоловіком і жінкою, котрі живуть на 30-й вулиці у Істсайді. Вони обійшли багато місць, в основному кабаків, очевидно, що шукають його, але поки що їм не щастить. Прізвище чоловіка і жінки – Брук. Я в 734-му номері."
Листок паперу у другому конверті, списаний тим же почерком, був помічений цим днем.
"Сьогодні вранці бачився з Дьюардом, він говорить, що нібито не знав, що Берні у місті. Подзвоню пізніше."
Обидва листи були підписані – "Джек."
До того часу, коли коридорний приніс йому віскі, Нед встиг помитися, витягти з чемодана свіжу білизну, перевдягнутися і запалити сигару. Розплатившись з коридорним, він приніс із ванної склянку і підсунув крісло до вікна. Чекаючи дзвінка, він сидів, палив, пив і безтямно дивився на другий бік вулиці.
"Хелло, – сказав він у слухавку. – Так, Джек ... Щойно ... Де? ... Ага ... Ага, зараз їду.
Він відхлебнув ще віскі, зсунув на потилицю капелюха, котрий був йому замалий, одягнув пальто, що валялося на спинці стільця, поплескав себе по кишені, згасив світло і вийшов.
Було десять хвилин по дев'ятій. Проминувши двостулчасті скляні двері, над котрими у всю висоту будинку яскравим електричним сяйвом виблискувала вивіска "Том і Джеррі", Нед Бомонд потрапив до вузького коридора. Єдині двері у лівій стіні вели до маленького ресторану.
Чоловік, що сидів за столиком у кутку, піднявся і поманив його пальцем. Чоловік був франтуватий, з лискучим, досить красивим смуглявим обличчям.
Нед підійшов.
– Привіт, Джек, – привітався він, потискаючи простягнуту руку.
– Вони нагорі, дівиця і ці Бруки, – повідомив Джек. – Вам би краще сісти тут, спиною до сходів. Якщо вони здумають вийти, я їх засічу. І його теж, якщо він прийде. А вас він не розгледить – тут повно народу.
Нед сів за столик.
– Вони чекають його?
Джек знизав плечами.
– Не знаю. В усякому разі, вони тягнуть час. Хочете перекусити? Випивки ви тут унизу не отримаєте.
– А мені випити хочеться, – сказав Нед. – А хіба нагорі не знайдеться потайного місця, де нас не буде видно?
– Та це ж просто забігайлівка. Там, правда, є парочка кабінок, вони нас там, може, й не побачать, але якщо Берні прийде, він миттю все усіче.
– Ризикнемо. Мені треба випити, а з ним, якщо він появиться, я врешті-решт зможу поговорити й тут.
Джек з цікавістю поглянув на Неда, потім відвів очі і промовив;
– Діло ваше. Піду погляну, чи є вільна кабінка. – Він трохи повагався, знову знизав плечами і вийшов.
Повернувшись у кріслі всім тілом, Нед стежив, як франтуватий молодий чоловік піднімався по сходах. Він не зводив очей зі сходів доти, доки Джек не спустився і не поманив його пальцем. Коли Нед підійшов, він доповів:
– Вільна найліпша кабіна, дівиця сидить спиною, отож ви зможете подивитися на Бруків, коли будете проходити повз.