– Ціпок вдома! – вигукнула Дженет. – Це той самий, що тобі подарував майор Собрідж.
Обличчя сенатора зробилося блідим, немов мармур і таким же неживим.
– Продовжуйте, – промовив він.
– Так ось, раз у вашого сина не було з собою ціпка, – вів далі Нед, злегка розводячи руками, – відпадає байка про самооборону. Вчора я сповістив про це Фарра. Фарр не буде даремно ризикувати. Ви знаєте, що за людина Фарр, але йому не лишається нічого іншого, як арештувати Поля сьогодні ж.
Дженет здивовано поглянула на Неда, спохмурніла, хотіла щось сказати, але, стиснувши губи, промовчала.
Сенатор промокнув рот серветкою, котру він все ще тримав у лівій руці, кинув її на стіл і запитав:
– А у вас є ... гм... інші докази?
– Хіба цього мало? – наївно здивувався Нед.
– Але ж є ще докази! – втрутилася Дженет.
– Так, всілякий дріб'язок у підтвердження, – зневажливо відповів Нед. – Я можу сповістити вам подробиці, але мені здається, що і цього досить.
– Сповна, – відповів сенатор. Він провів рукою по чолу. – Ніяк не міг в це повірити, та видно, так воно і є. Якщо містер Бомонт, і ти, дорога, пробачите мене... – повернувся він до дочки, – ...мені б хотілося недовго побути самому, щоб звикнути до цієї думки. Ні, ні, лишайтеся тут, я піднімусь до себе. – Він віддав їм вишуканий поклін. – Будь ласка, не йдіть, містере Бомонт. Я скоро повернуся. Мені треба хоч трохи часу, щоб звикнутися з думкою... що чоловік з котрим я працював плечем до плеча, виявився убивцею мого сина.
Він знову поклонився і вийшов з кімнати, розправивши плечі і високо піднявши голову.
Нед взяв Дженет за руку і запитав, понизивши голос:
– Послухайте, а він нічого не накоїть?
Вона здивовано поглянула на нього.
– Ну, приміром, він не може з люті кинутися шукати Поля, щоб йому помститися? – пояснив Нед. – Це нам зовсім ні до чого. Хто знає, чим це закінчиться.
– Не знаю, – розгубилася Дженет.
– Цього не можна допустити, – нетерпляче поморщився Нед. – Тут можна сховатися де-небудь біля виходу, щоб перехопити його, якщо він наважиться на крайнощі?
– Можна. – Її голос звучав злякано.
Вона провела його через передпокій у маленьку напівтемну від опущених шторів кімнатку. Злегка привідкривши двері, вони стали за ними, тісно притулившись один до одного. Всього два кроки відділяло їх від парадного входу. Вони тремтіли. Дженет намагалася щось шепнути Неду, але він змусив її замовкнути
Невдовзі вони почули тихі, приглушені товстим килимом кроки і побачили сенатора Генрі в пальто і капелюсі, який поспішно направлявся до виходу.
– Хвилинку, сенатор, – гукнув його Нед, з'явившись зі своєї схованки.
Сенатор обернувся. На його обличчі був вираз владної жорстокості.
– Прошу вас вибачити мене, – мовив він, пихато поглянувши на Неда, – я поспішаю.
– Не піде, – відповів Нед, заступаючи йому вихід, – нам ні до чого зайві неприємності.
Дженет підбігла до батька.
– Тато, не ходи! – вигукнула вона. – Послухайся містера Бомонта.
– Я вже вислухав містера Бомонта, – відповів сенатор, – готовий і далі слухати його, якщо він може сповістити мені додаткові відомості. Якщо таких немає, прошу пробачити мене. – Він усміхнувся Неду. – Я вас вислухав і тепер збираюся діяти сам.
– Я думаю, що вам не слід зараз зустрічатися з ним, – відповів Нед, спокійно витримавши зверхній погляд сенатора.
– Таточку, не ходи, – почала було Дженет, але сенатор поглядом змусив її замовкнути.
Нед відкашлявся. Лице його покрилося червоними плямами. Швидко сягнувши лівою рукою, він торкнувся нею правої кишені сенатора.
Той з ображеним видом відступив.
– Кепська справа, – кивнув Нед, ніби розмовляючи сам з собою. Він перевів очі на Дженет. – У нього в кишені пальто пістолет.
– Тато! – скрикнула вона і закрила долонею рота.
Нед вперто піджав губи.
– Так ось, – звернувся він до сенатора, – як хочете, але ми не дозволимо вам вийти звідси з пістолетом у кишені.
– Не пускайте його, Нед, – змолилася Дженет.
Сенатор обурено оглянув їх.
– Мені здається, ви забуваєтесь. Дженет, будь добра, пройди у свою кімнату.
Дівчина неохоче повернулася, зробила два кроки і зупинилася.
– Ні! Я не пущу тебе! Нед, не випускайте його!
– Не пущу! – Пообіцяв Нед, облизуючи сухі губи.
Холодно поглянувши на нього, сенатор взявся за дверну ручку.
Повернувшись, Нед накрив його руку своєю.
– Послухайте мене, сер, – поштиво проговорив він. – Я не можу цього допустити. І не думайте, що я суну свій ніс у ваші справи. – Він відпустив руку сенатора, поліз у внутрішню кишеню і витяг брудний, пошарпаний, складений в кілька разів папірець. – Ось наказ, підписаний у минулому місяці про моє призначення спеціальним слідчим прокуратури. – Він протягнув папірець сенатору. – Наскільки мені відомо, цей наказ не був відмінений, так що... – він пересмикнув плечами, – я не можу допустити, щоб ви скоїли вбивство.
– Ви намагаєтесь врятувати життя цього убивці, тому що він ваш друг, – проговорив сенатор, навіть не поглянувши вбік Неда.
– Ви прекрасно знаєте, що це не так.
– Досить з мене, – промовив сенатор, повертаючи ручку дверей.
– Якщо ви вийдете на вулицю з пістолетом у кишені, я арештую вас.
– Таточку, не треба, – простогнала Дженет.
Сенатор і Нед, тяжко дихаючи, свердлили один одного очима.
Сенатор заговорив першим.
– Чи не лишиш ти нас на кілька хвилин, моя дорога? – звернувся він до дочки. – Мені необхідно поговорити з містером Бомонтом.
Дженет запитливо поглянула на Неда. Той кивнув.
– Гаразд, – сказала вона, – якщо тільки ти пообіцяєш, що не підеш до мого повернення.
– Не піду, – усміхнувся сенатор.
Чоловіки провели її поглядом. Біля дверей у кімнату Дженет на мить озирнулася на них і вийшла.
– Боюсь, що ви погано впливаєте на мою дочку, – з гіркотою сказав сенатор. – Зазвичай вона не буває такою... впертою.
Нед винувато посміхнувся, але промовчав.
– І як давно це ведеться? – запитав сенатор.
– Наше розслідування? Я займаюсь ним тільки другий день. А ваша дочка – з самого початку. Вона весь час вважала Поля вбивцею свого брата.
– Що?! – сенатор так і лишився стояти з відкритим ротом.
– Вона з самого початку вважала Поля убивцею Тейлора. Вона ненавидить Поля і завжди ненавиділа його. Хіба ви не знали про це?