Нед знову покачав головою.
– Гаразд, як-небудь викручуся, – вирішив Тім, повертаючи до дверей.
– Перевір, чи нема у Джеффа пістолета? – попросив Нед.
– Не хочу, – сказав Тім. – Все це скоїлося тут, але я до цього ніякого відношення не мав і не збираюся мати.
Він вийшов.
До прихода поліції Джефф сидів, поклавши руки на стіл, і говорив безупину. Він обзивав Неда всілякими, більшою частиною непристойними прізвиськами і багатослівно, з великим знанням справи, перелічував його вади. Нед слухав його з ввічливою цікавістю.
Першим у кімнату зайшов худорлявий сивий чоловік у формі лейтенанта поліції. Його супроводжували шестеро поліцейських детективів.
– Здорово, Брет, – привітав лейтенанта Нед Бомонт. – Обережніше, мені здається, у нього в кишені пістолет.
– Що тут, власне, діється? – запитав Брет, дивлячись на труп, що лежав на диванчику.
Тим часом двоє детективів, зайшовши за спину Джеффа схопили його.
Нед пояснив Брету, що сталося. Розповідь його загалом була правдивою, але складалося враження, нібито О'Рорі був убитий під час бійки, а не після того, як його обеззброїли.
Поки Нед розповідав, у кімнату зайшов лікар, схилився над трупом і побіжно оглянув його. – Мертвий. – відповів він на запитливий погляд лейтенанта, і вийшов з кімнати.
Джефф добродушно перерікався з тримавшими його детективами. У відповідь на кожну лайку хто-небудь з них відпускав йому зуботичину. Джефф сміявся і продовжував лаятися. Його фальшиві щелепи були вибиті, з куточка рота стікала цівка крові.
Нед передав лейтенанту пістолет О'Рорі і встав.
– Мені зараз поїхати з тобою в дільницю? Чи це почекає до ранку?
– Краще зараз, – відповів Брет.
4
Було вже далеко за північ, коли Нед Бомонт вийшов із поліцейської дільниці. Він розпрощався з двома репортерами, які вийшли разом з ним, сів у таксі і назвав водію адресу Поля Медвіга.
Нижній поверх дому Медвіга був освітлений, і, коли Нед піднявся на ганок, йому відкрила двері місіс Медвіг. Вона була в чорній сукні, її плечі огортала шаль.
– Привіт, ма, – привітався Нед, чому ви так пізно не спите?
– Я думала, це Поль, – сказала вона розчаровано.
– А хіба його нема вдома? Мені необхідно поговорити з ним. – Він пильно поглянув їй у вічі. – Що-небудь стряслось?
– Зайди, Нед, – попросила вона, розчахнувши перед ним двері.
Нед зайшов.
– Опаль намагалася покінчити з собою, – мовила місіс Медвіг, причинивши за ним двері.
– Що?
– Вона перерізала собі вену на руці, раніше ніж доглядальниця встигла зупинити її. На щастя, вона втратила зовсім мало крові, і їй нічого не загрожує, якщо тільки вона не здумає повторити це.
– А де Поль? – запитав Нед упавшим голосом.
– Не знаю. Я ніяк не можу відшукати його. Він давно вже мав би повернутися додому. Ума не прикладу, де він. – Вона поклала свою худу руку йому на плече і знизила голос: – Це правда, що ви з Полем... – вона осіклась.
– Так, між нами все скінчено, – сказав Нед.
– Нед, хлопчику мій, невже це ніяк не можна владнати? Адже ви з ним... – у неї знову перервався голос.
Нед підняв голову. В його очах стояли сльози.
– Ні, ма, – ніжно сказав він, – цього вже не поправиш. Він вам усе розповів?
– Ні, але коли я пояснила йому, що дзвонила тобі сприводу слідчого з прокуратури, він попросив мене ніколи більше не звертатися до тебе і сказав, що вже не вважає тебе своїм другом.
Нед відкашлявся.
– Передайте йому, ма, що я приходив поговорити з ним. Передайте йому, що я їду додому і усю ніч буду чекати його дзвінка. – Він знову відкашлявся і додав, погано володіючи собою: – Скажіть йому це.
Місіс Медвіг обійняла Неда своїми худими руками.
– Ти славний хлопчик, Нед. Я не хочу, щоб ви з Полем сварилися. Кращого друга у нього не було ніколи. Що скоїлося між вами? Невже ця Дженет?..
– Запитайте Поля, – з гіркотою прошепотів він. – Я побіжу, ма, якщо тільки я не можу вам чи Опаль чим-небудь допомогти.
– Може, ти піднімешся до неї. Вона ще не спить. Їй буде корисно поговорити з тобою. Опаль завжди слухалась тебе.
Він зглитнув слину і покачав головою.
– Ні, ма, вона ... також не захоче бачити мене.
Глава десята. ЗЛАМАНИЙ КЛЮЧ
1
Нед Бомонт повернувся додому. Він випив кави, попалив, прочитав газету, проглянув журнал, взявся за книгу. Час од часу він кидав читання і починав безцільно тинятися по кімнаті. Телефон мовчав. Дверний дзвінок також.
О восьмій годині ранку він прийняв ванну, поголився і надів свіжу сорочку. Затим він замовив сніданок.
О дев'ятій годині ранку він зателефонував Дженет.
– Доброго ранку... Дякую, добре... Що ж, для феєрверка усе готово... Так. Якщо ваш батько вдома, може, ми спочатку розкажемо йому. Добре, тільки до мого приходу ні слова. Як тільки управлюсь... Буквально через пару хвилин. До зустрічі.
Він поклав слухавку, дивлячись кудись вдалечінь, шумно плеснув у долоні і потер руки. Губи його були понуро піджаті, очі горіли. Він надів пальто і капелюх, і ледве чутно насвистуючи крізь зуби якийсь модний мотивчик, направився до дому Генрі широким, квапливим кроком.
– Міс Генрі чекає мене, – сказав він служниці, яка відкрила йому двері.
– Так, сер, – відповіла вона і провела його у велику залиту сонцем кімнату, де снідали сенатор з дочкою.
Побачивши Неда, Дженет скочила зі стільця і підбігла до нього, простягуючи руки.
– Вітаю.
Сенатор здивовано поглянув на дочку. Він величаво піднявся зі свого місця і потис Неду руку.
– Доброго ранку, містере Бомонт. Дуже радий вас бачити. Чи не бажаєте приєднатися?
– Дякую вам, я вже поснідав.
Дженет Генрі вся тремтіла від збудження; щоки її поблідли, зрачки розширилися. Вона мала такий вигляд, мовби наковталася наркотиків.
– Тато, ми маємо дещо тобі розповісти, – почала вона переривчастим голосом. – Це стосується... – Вона різко повернулася до Неда. – Скажіть йому! Скажіть йому все!
Нед покосився на неї, насупив брови і поглянув прямо в очі її батькові. Сенатор далі стояв біля столу.
Нед Бомонт сказав:
– У нас є дуже вагомі докази, включно з власним зізнання Поля Медвіга про те, що він убив вашого сина.
У сенатора звузилися очі, і він важко сперся рукою об стіл.
– Що ж це за вагомі докази?
– Бачите, сер, головне з них – це, звісно, його зізнання. Він говорить, що в ту ніч ваш син кинувся за ним навздогін і хотів ударити його масивним сучкуватим ціпком. Намагаючись вирвати у нього цей ціпок, Медвіг випадково вдарив ним вашого сина по голові. Він говорить, що забрав цей ціпок зі собою і спалив, але ваша дочка, – він злегка нахилив голову вбік Дженет, – стверджує, нібито цей ціпок все ще знаходиться у вашому домі.