— Ну й... з тобою! — гидко вилаявся Чмир. — 3 ним як з людиною говориш, а він ще комизиться!
І Чмир спокійно відійшов до нар будити Різаного покурити.
* П а х а н (кримін. жаргон) — літня або стара людина.
НЕМА ПРОРОКА НА СВОЇЙ БАТЬКІВЩИНІ
Такий спосіб добувати куриво блатні стали застосовувати кожного разу, коли до камери прибував хтось новий і Герасимов, позбувшись через кілька днів нічного шокового стану, пошепки попереджав новаків не називати прізвищ своїх слідчих. Тільки Кузьму Івановича чомусь обминали блатні своїми розпитуваннями. Може, тут важило те, що Кузьма Іванович не курив і тому знецінювався благородний жест — дати йому першому посмакувати цигаркою, а може, він цікавив їх більше як сектант, що знає з Біблії минуле світу й може вичитувати з неї пророкування щодо майбутнього. Тепер, коли точилась війна й шалька перемоги хиталась явно не в наш бік, це мало велике значення...
Важко уявити, що цей невисокий чоловічок з плюсклим, як тісто, тілом і маленькими прудкими очима, котрі часто сльозились, від чого здавалось, що Кузьма Іванович плаче, був шахтар. Він був вибійник з Донбасу й добре орудував обушком та лопатою в темних закамарках підземелля. Якби не його приналежність до секти та одверта пропаганда її віри, він був би в шані й достатку. З своїми поглядами, симпатіями й антипатіями Кузьма Іванович не крився ні тут, у сізо, ні на волі, тому було дуже дивно, що в перші ж дні війни він одхопив тільки п'ять років за контрреволюційну агітацію, і це не було фантастикою чи перебільшенням з боку слідчих органів. Скоріше — вони виявили тут незрозумілий лібералізм і поблажливість: за такі штуки повелось карати далеко тяжче.
Перший день війни застав Кузьму Івановича в Києві, куди він приїхав клопотатись у справі сина, арештованого за якийсь хуліганський вчинок. Несподіваний наскок німецько-фашистської авіації й бомбування столиці України справили на Кузьму Івановича враження небесної кари нечестивцям, що відчувалось у його розповіді про той пам'ятний ранок:
— ...А тут як налетить Гітлер на Київ та як кине бомбу в самісіньке гніздо диявола...
~~ А куди ж це саме? — спитав якийсь недогадливий блатний з нар.
— Як це — куди? — здивувався з такого наївного запитання Кузьма Іванович. — Звісно, в Цека!
— А якої ж віри Гітлер? — поцікавився Чмир, на що Кузьма Іванович коротко відповів:
— Лютер.
— Як це розуміти — лютер? — не второпав Чмир, і Кузьма Іванович, запнувшись трохи, неохоче пояснив:
— Вроді як баптист...
Ця запинка пояснюється не інакше як тим, що сам Кузьма Іванович належав до секти баптистів.
Наговорив на себе в камері Кузьма Іванович такого, що вистачило б не на одну цигарку махорки за свідчення на нього, але чомусь на Кузьму Івановича не доносили 3-й частині. Дехто з інтелігентів у камері пояснював це дією прирожденного гіпнозу, яким ніби володів Кузьма Іванович, про що він і сам не раз натякав, запевняючи, наприклад, що ніякий собака, навіть найлютіша вівчарка з ВОХРи не витримає його погляду й, підібгавши хвоста, піде геть. Та що вівчарка! Навіть гіпнотизери, що виступають по клубах, задкують перед тою внутрішньою силою, що нею наділив свого вірного слугу Господь. З цього приводу Кузьма Іванович розповів таке:
— Приїхав якось до нас на шахту один такий штукар свої фокуси по гіпнотичній частині показувати. Я по тих клубах, звісно, не ходжу, нема чого слухати, як там дудки всякі марші грають ("дудками" Кузьма Іванович називає клубний духовий оркестр, тоді як струнний у секті, за його термінологією, зветься просто музикою). Не пішов би я й тоді, та зайшов до мене наш пресвітер і каже: "Брате Кузьмо! Наберись духу й посрами нечестивця, що приїхав до нас людей Божих з пантелику збивати". Я помолився, одягся в костюм, зачесався й пішов у клуб. Усі здивувались, побачивши мене, але я сів собі в кутку, подалі від стіни, й дивлюсь, як той гіпнотизер намагається людей охочих загіпнотизувати. Тільки нічого в нього не виходить, бо я не спускаю з нього очей. Не вийшло в нього з одним, другим, третім. Дехто в залі почав уже й підсміюватись, коли це гіпнотизер досадливо обернувся до зали й став шукати очима того, через якого в нього пшик виходить. Він одразу помітив мене, тикнув пальцем і каже: "Вас, товаришу, я дуже прошу вийти із зали, бо ви мені заважаєте". Хоч люди й дивувались, як то я міг заважати, тихо сидячи в кутку, проте ті, шо сиділи далеко від мене, загукали: "Хай вийде! Іванов, вийди!" Довелось піти. І тільки без мене нечестивець загіпнотизував одного п'яницю, котрий і без того куняв у залі...
З дальших розповідей Кузьми Івановича, якими так зацікавились усі, що на якийсь час забули й про романіста, виявилось, що Кузьма Іванович знається й на чорній магії, чи, як він висловився, — на чорнокнижжі. Цим зацікавився навіть Герасимов, котрий сидів поряд Кузьми Івановича й, уже оббувшись у камері, шукав нагоди розважитись, щоб хоч на якийсь час одігнати від себе сумні думки.
— А що ж ви з цим чорнокнижжям робите? Для чого воно вам? — спитав він, намагаючись зберегти на обличчі серйозний вираз.
— Можу, приміром, викликати з того світу душу померлого.
Тут усі, надто блатні, зацікавились процедурою такої незвичайної операції й попросили Кузьму Івановича докладно розповісти про це.
— Ну ось, скажімо, ви, — повернувся він до Герасимова, — хочете викликати душу вашого батька. Для цього я садовлю вас у кімнаті з добре завішеними чорними завісками вікнами, а сам іду в другу, сусідню, й беру туди з собою чорнокнижжя. Що я там роблю — не можу сказати: то секрет. Хвилин через сорок, а то й годину ви почуєте голос вашого батька: "Сину мій, навіщо ти потурбував мій спокій?" Отут і питайте його, про що тільки хочете, і батько відповість вам на все...
— Чому ж так довго треба чекати — аж сорок хвилин? — здивовано спитав Герасимов, силкуючись стримати мимовільну посмішку.
— Так це ж не шугєйне діло — аж з того світу викликати дух! Поки розшукають його (а їх же там мільйон мільйонів!), поки приставлять...
Одне слово, Кузьмі Івановичу видається ця справа такою ж забарною, як знайти в централі серед безлічі інших в'язнів якогось горопаху й привести на побачення з прибулим із далекого краю родичем. Взагалі, поняття про легендарне й сучасне переплітаються в Кузьми Івановича в одне неподільне ціле, але це його не бентежить. Якось після чергового оповідання про діяння апостолів хтось із блатних спитав Кузьму Івановича, чи бачив він сам котрогось із апостолів, на що Кузьма Іванович незворушно відповів: