Слався нове, слався!!!"
Опришко був схвильований. Сьогодні він осягнув багато такого, що дотепер розпливалося в тумані незнання, Згадав давно почуте народне речення: людина вчиться не до старості, а до смерті. Так і він... Тепер нмирати Опришко не поривався, хотів жити тисячу літ, або принаймні до того дня, поки Верховина зітхне полегшено, скинувши з рук рабські нериги.
Дідо Велет променився усмішкою: його втішало легіневе виздоров-лення.
Смерть дибала у небесні чертоги і, йдучи, мудрувала побрехеньку, щоб виправдатись перед господом за несповнення його високої волі.
ЛЕГЕНДА ПРО БІЛОГО
Жив собі був муж Білий. Ніхто у Городниці не пам'ятає, чому його нарекли Білим. Може, тому нарекли, що предки його називалися білими хорватами? Або через те, що мав він чисті помисли, любив свою землю, стеріг її від чужинців, засівав житом і закосичував садами.
Однієї весни появилися над Дністром люті обри. Білий орав тоді своє поле. Кличе його Каган обрів перед себе та й мовить:
— Вибирай, Білий: або поклонися мені й на знак покори запряжися в рало замість волів — і я милостиво подарую тобі життя. Або добувай меч — і почнемо битися.
— Добре,— відповів Білий.— Будемо битися, бо я не звик у ярмі нидіти. Одне прошу тебе: почекай поки ораницю житом засію.
— Про мене,— сміявся глузливо Каган,— засівай. Та пуста твоя робота, з цього жита хліба не спечеш. На бранному полі я пощади не шаю.
Білий посіяв у ріллю зерно, випряг волів і пустив їх пастися, потім дворуч ухопив меча.
І почали вони битися.
Три дні й ночі лускали над полем громи, мечі викрешували блиска-ниці, а на четвертий упав Білий з коня, прошитий наскрізь ратищем... Упав і таке говорить до Кагана обрів:
— Убив ти мене, вороже, але не переміг.
Каган утер з чола кривавий піт, бо таки добре натомився, і, не второпавши різниці між словами "убив" і "переміг" — для нього вони мали однаковий зміст — розреготався:
— Дурний єси; ти кров'ю підплив, а я в сідлі сиджу. Це і є моя перемога.
Посік він Білого на мак, навергав над ним високу могилу, щоб ратай не воскрес, та й поїхав далі нові землі воювати.
Чи довго чи коротко воював, досить того, що по якомусь часі їде він придністрянським полем, на якому зазнав колись слави, убивши Білого. Каган збирався було покепкувати з Білого, мовляв, ти, Білий, у сирій землі лежиш, а я над отчиною твоєю владарюю, але осікся на півслові. Всяке бачив Каган на своєму житті, а такого — не доводилося: на тій же могилі, яку він над посіченим висипав, жито колоситься, а посеред нього — з серпом на рамені стояв Білий. Позаду стерня вилискувала золотою смагою, а на стернищі, як вежиці сторожові — полукіпки.
— Диви, ти хіба живий? — вибалушив глипаки Каган.— Та я ж тебе на мак посік.
— Посік, але не переміг,— по-молодецьки розправив плечі Білий. Кагану здалося, що ратай мовби помолодшав і виріс на цілий сажень.— Я ж тебе попереджав.
— То як, будемо битися по раз другий, а чи поклонишся мені й назовется рабом?
— Будемо битися,— стояв на своєму Білий.
Каган обрів подумав: "Не варто, мабуть, схрещувати свій меч з ратаєм, сидить у ньому незбагненна сила, непіддатлива смерті. Спробую по-доброму його приручити".
— Передумав я з тобою моцуватися,— хитрив Каган.— Бачу, лицар з тебе хороший. Дам тобі свою доню у жони. Візьмеш?
— Візьму,— погодився на це Білий.— Донька твоя красна, буду її любити.
Каган доні своїй нашептав на вухо:
— Не тне Білого меч — повинна його підкосити твоя краса. Полони ратая, замотелич, народи йому синів, виховай їх так, щоб ні слова батьківського не знали, ні бога його, ні минувшини роду його... щоб не мали сини ні крапельки любові до цієї землі, яку він оре й засіває, щоб снили степом, походами, кров'ю. Учиниш мою волю, доню царська?
— Спробую, батьку.
Каган весело скочив на коня; був тепер упевнений, що виплів на ратая сильце: і поїхав собі.
А доня пам'ятала батькове веління лише до тієї миті, поки Білий її не поцілував.
Минув час — і втретє зупинив Каган коня над Дністром. Тепер знав достеменно: не лишилося од ратая сліду найменшого. Аж глип...
Білий, живий і здоровий, та ще ніби й молодший, та ще ширший у плечах і вищий ростом, порається на току. Поруч з ним помахують ціпами міцні, як дубчаки, отроки. Сестри їхні — дівчата снопи перевертають. Меншенькі коло водять:
Ми жито змолотимо-змолотим, Коровай спечемо та й спечем...
Каган вдивлявся їм ув обличчя, бачив сині очі, успадковані від Білого і розкрилені чорні брови, успадковані від його доні. Молодшенькі тицяли у нього пальчиками й запитували маму:
— Хто цей поганин, мамо?
А доня, що віяла жито, схилилася перед батьком:
— Не сповнила я твого веління. Великою любов'ю полюбила Білого.
Крикнув тоді Каган обрів:
— То що, Білий, будемо битися, а чи добровільно обнімеш мої ноги? Втретє запитую.
— Утретє тобі відповідаю: будемо битися.— Білий кинув ціп і поплював на руків'я меча. Покидали також ціпи його сини.
Каган готувався до бою, а серце його стискалося страхом: "Ти постарів, Кагане, руки в тебе ослабли, меч твій пощербився в численних січах. А Білий, гляди, не один, у нього полк синів, та всі молоді й дужі. Ліпше-но, Кагане, випробуй на них чари срібла-злота. Золото посварить їх і розмежує, вийме з них серця, жадоба зробить гнучкими їх хребти. І тоді, як трава, ляжуть під копита мого коня".
Як надумав — так і вчинив Каган обрів. Висипав на тік мішок золота та й поїхав собі далі.
Через роки Каган знову повернувся на Дністер.
А на Дністрі лодії пливуть...
А на Дністровому березі гради височать, та всі стінами кріпкими обгороджені, та всі куполи божниць золотом світяться.
А на придністрянських оболонях перегукуються полки: у них воїв, як трави та листя.
А на придністровській ниві походжає за плугом ратай Білий.
І зрозумів тоді Каган обрів, що золото повернуто Білим на добро його ж землі.
І розгнівався Каган обрів: у гніві він і згорів, чорний дим ударив од нього аж попід хмари. І пропали обри.
Відтоді на Русі говорять: згинете без роду, без сліду, без минувшини і будуччини, яко обри. А Русь стоїть і понині.
БАЛАДА ПРО ДЕНЦІВКУ
Був у Карпатах леґінь, на всі зелені гори — леґінь.