"На тому світі ми з тобою, Юстинко, здибаємося. Візьмемось за руки, як діти, і будемо нерозлучними, будемо собі любитися, як на землі за життя. Ти не відаєш, Юстино, чи є після смерті любов?"
Ватра облизувала полум'ям розчепірені над нею Ватажкові пальці, він не відчував болю, думав, як би вкоротити своє життя. То міркував про мотуз, то біг помислом до ополонки, з якої брав воду, то дерся в уяві на крутий плай, на якому міг би заснути і обернутися в замерзлу скибу. Побратими не повірили б, що їх Ватажко так низько скотився, що жадає собі нечесного кінця, побратими, взагалі, думали, що його не повинні зачіпати якісь там житейські марниці: він вище тих марниць, переживань, сліз, вище, бо він — месник Зеленої Верховини.
"Ой, це, хлопці мої, не так. Єсьм людиною, і ніщо людське мені не чуже".
Якби Опришко обертався нині посеред людей, то, може, злі наміри не товклися б у голові, знайшлась би конче якась душа, яка розрадила б, але тут він був сам, і нічого нема дивного, що Смерть, сховавшись за одвірок, нашіптувала йому спокусливі слова про вічний спокій, про здибання з любкою, про безглуздя житейської суєти.
"Там мир і тиша, там херувимські співи і молитви, там — вічність".
Хвилинами до нього крізь спокусу приходили хлопці з ватаги, мама і дєдя. Вони то кепкували з його падіння, то совістили його, що не може взяти себе в руки через Юстинину страту, то просили пам'ятати, що він собі не належить, належить усій Зеленій Верховині, не до лиця йому, отже, нікчемно гинути, коли навколо ще багато лиха. Знаходились і такі, що сварили його: ніби, мовляв, не встидно через якусь бабу, хай вона стократ буде мила й люба, накладати на себе руки? Дівок на землі, слава богу, як трави та листя, бери, яка в око впаде, всі вони на один кшталт.
"Ой, вступіться від мене, дорадці, слова ваші медові, а я вже напився пива-меду досхочу".
Один лише Дідо, мудрий Велет з гуцульських легенд міг тепер Дов-буша опам'ятати. Старий був десь поблизу хижі, бачив усе, що в ній діялось, однак не квапився, як завжди, втручатися: мудрість приходить до людини з глибиною пізнання життя. Людина повинна скуштувати со-лодного і гіркого. Опришко не кращий від інших. Тому й лежав Дідо поміж заметами, спокійно стежачи, як Опришко, врешті, схопився з пенька, щоб накласти на себе руки. Смерть за порогом вже наманта-чила косу, поплювала, як косар, в долоні, розмахнулася...
Дзінь!..
Блись...
Розмахнулася, бо хоч Ватажко не побіг до ополонки і не взяв мотуза, пам'ятаючи честь вояцьку, але до пістоля таки доторкнувся. Розсудливо перевірив, чи набита зброя кулею, чи не змокрів порох. Потім притулив дуло до скроні.
— Нема мені, Юстинко, життя без тебе,— зітхнув Опришко,— нема і не треба...
Вдарив постріл. Фиркнула попелом вгору сполохана ватра. Леґінь впав, а Дідо Велет сміявся з панії Смерті, що пустомарно штрикала косою молодецьке тіло.
— Ей-бо, Костомахо, вступися ліпше з-перед очей,— порадив їй Дідо.— Чи забула-с, що з гуцулом справу маєш, що я над ним опікуюся?
Смерть похнюплено подибала з сіней, ген в ізворі причаїлася, може, на щось ще сподівалась, а Опришко, що тільки був приголомшений, опам'ятався. Пістоль лежав побіч нього, куля закотилася під лаву.
Звівся на лікті. Блимнув очима по хаті.
— Я живу? — спитав себе.— А пощо? Невже мене й власна куля не бере, га? Невже права на смерть у житті не заслужив?
Сягнув знову по пістоль.
"Діду, мудрий наш Велете, даруй мені смерть, прошу тя..."
На горищі раптом грюкнуло, чхнуло, війнуло в каглі, і перед Опришком появилась людина заввишки, як вичовгане помело. Незнайомець проворно поцупив пістоль, заткнув його за черес.
— Фе, Ватажку,— несподівано густим басом промовив гном,— а встидав би сі. Такий великий, а стрільбою бавишся.
— Бо так мені хочеться,— шарпнувся Опришко.— Ти хто такий, що тут порядкуєш?
Чоловічок, ніби крику не почув, спокійнісінько присів біля ватри, підкинув у вогонь дрівець, вийняв люльку — закурив.
— Чо' мовчиш? Ану, зброю віддай!
— Пискуватий ти, легіню, як огень,— посміхнувся чоловік.— А я буду тобі Домовиком, рідним братом лісовим нявкам доводжуся.
— Ну й що? Я тебе не кликав.
— В цій хижі я ґазда.
— Сокоти собі хату і ватру, а до мене не мішайся.
Домовик, закинувши ногу на ногу, пускає під стелю кільця синього диму. Був він вбраний у червоні шаровари і каптан, припалений на полах: видно, вночі, коли підправляв хатнє вогнище, на сукно потрапили іскри.
— Твоя правда, пане Ватажку,— розсудливо відповів Домовик.— Що мені до того — житиме Опришок чи вмре? Мені б тільки вогонь горів посеред хижі. Але шляк мене трафляє від того, що паниченьки столи обрусами стелять — по тобі тризну готують.
— Най стелять. Я над собою пан.
— А певно, що пан. Чув я, що ясновельможний уже пробували продірявити собі голову, але що вийшло з того, га? Пшик. Пшик, пане Ватажку, буде й тобі, коли побіжиш в ополонку або мотуз на шиї закрутиш. Не вип'є шляхта оковитої на твоїх поминках, аби-м такий здоров був.
— Вступися звідси, ДЬмовиче. По-доброму прошу...
— Досить, Опришку, гарячитися. Я розумію, що світ тобі немилий, що тягар двигаєш великий. Тільки, аби-м здоровий був, не пасує Опришкові гнутися під ним. Що скоїлось би із Зеленою Верховиною, коли б її сини, в розпач потрапивши, власною рукою обривали собі життя? Тоді оці гори цвинтарем би стали, тоді б тут духу гуцульського ніхто не занюхав. Отак, Ватажку... Не квапся, раджу тобі, в зрадники записуватися, бо часом і смерть є зрадою.
Здригнувся Довбуш. Відчув, ніби хтось лайном плеснув в обличчя, ніби плюнув огидно у вічі.
Зрада...
Серед тисячі страшних слів — найстрашніше. Серед лепу — най-брудніше. Серед ненависті — найненависніше. Невже йому судилося зрадницьке тавро?
Пліхнувся безсило на лежанку, схопився долонями за голову. В скронях билося, пульсувало одне лише слово: зра...
— То, кажеш, шляхта столи застеляє, до тризни по Опришкові готуючись? — спитав перегодом.
Домовик вибив люльку об підбору поруділого чобота. Здогадався, що поцілив легіня в болюче місце.
— А так-бо, Опришку,— сказав.— Не нинішній я, на всяке надивився. Тому знаю: коли хто засумнівається в перемозі добра, то зло відразу випинає колесом груди і кирпу гне. Аякже... Ось послухай. Давно-давно я водив знайомство з одним чоловіком. Корчуєм його кликали, бо мандрував він селами і викорчовував тернину. Мав до цього неабиякий хист та й струмент відповідний. Не скажу, щоб той чоловік жив у гараздах. Завше йому руки пухли від колючок, а плечі горбатіли від сокири і джагана, та мусив він терен корчувати: був це його талант і хліб насущний.