СХОДЖЕННЯ ДО ІВАНА ФЕДОРОВА
В Онуфріївській церкві перед різьбленим іконостасом камерний оркестр Львівської консерваторії імені М. Лисенка грає "Серенаду для струнного оркестру" П. І. Чайковського, а Іван Федоров, присівши на лаві, схилив важку голову і слухає радісні злети мелодії скрипки, схвильоване дихання львів'ян, які прийшли на весняне свято книги, і щебетання ластівок, що всілися на важких церковних дверях.
Іван Федоров слухає — і чоло його ясніє.
Усвідомлюю, що читач може звинуватити мене якщо не в містиці та ворожбитстві, то вже неодмінно в дивовижному сплетінні часів, бо як могло статися... як могли зійтися докупи Іван Федоров із другої половини XV століття і... і цілком сучасні люди — письменники, артисти театру імені М. Заньковецької, гості з Словаччини, студенти з Болгарії? Я відкидаю усяку містику, нема тут і зсувів часу — все було справді так, як описую, навіть назву точно день і годину — діялося це 24 травня 1982 року о 16-й годині в колишньому Онуфріївському монастирі, де розміщений Музей книги і де витає дух Івана Федорова, бо сюди приходив він за життя поміркувати з братчиками про друкарські справи або ж позичити в ігумена Леонтія на друкування "Апостола" сімдесят золотих, або ж заглянути до школи, що стояла на горбі посеред дворища, й подивитися, як школярі водять пальчиками по сторінках складеного цим "ради скорого младенческого научения" і вид-рукованого ним же в цьому ж таки преславному городі Львові "Букваря".
Не знаю, як хто, але я завжди з хвилюванням, із завмиранням серця приходжу сюди, на старовинне дворище Онуфріївського монастиря — одне із священних місць української культури, приходжу сюди влітку, коли "Онуфрій", як казали про це місце в давнину львів'яни, потопає у зелені, і приходжу восени, коли сад на горбі позолочений і світиться на тлі неба, мов дивовижного різьблення іконостас; приходжу вдень, коли тут гомонять відвідувачі, і приходжу в сутінки, які тут, за мурами, западають глибоко і скоро... приходжу і не можу надивуватися із присутності таїни, яка, здається, панує тут у кожному куточку. Я чомусь хочу вірити, що почуття таїни, трепету перед незвичним, небуденним, непересічним охоплює кожного, хто переступає монастирську браму не лише із звичайнісінької цікавості, не лише з потреби запастися у Музеї книги необхідною інформацією, а чи з банальної необхідності згаяти час... а переступає браму з синівським почуттям, з бажанням прилучитися до магії історії, до магії таїни.
Якось улітку, випадково тут зустрівшись, ми з Ярославом Дмитровичем Ісаєвичем — доктором історичних наук, сиділи на кам'яних сходах Онуфріївської церкви і розмовляли про ймовірність переказів, які твердять, що церква і монастир були засновані не в княжі часи, а нібито вже на початку XVI століття кам'яні оці мури зведені коштом князя Костянтина Острозького. Непомітно перекинулася розмова на
Івана Федорова — про його особистість, про багато таємничих, ще до решти не вияснених місць у його біографії, у друкарській його діяльності. Власне, про "таїну Федорова" заговорив я, і доктор історії Ісає-вич, який перегорнув в архівах Львова, Києва, Москви, у зарубіжних сховищах гори документів, що так чи інакше стосувалися особи Першодрукаря, і який написав про Федорова і взагалі про книгодрукування на Україні десятки більших і менших наукових досліджень, міг відкинути, заперечити мою романізовану таїну, а він, однак, на знак згоди хитнув головою.
— Може, й так,— сказав задумливо.— Може, й так. З одного боку, ми знаємо про нього багато: він сам розповів чимало про себе у знаменитому своєму післяслові до "Апостола", що вийшов друком 1574 року і є первістком українського книгодрукування. Знаємо, приміром, що він знав себе Московитом, знаємо, що був дяком у церкві Миколи Густинського в Московському Кремлі, знаємо також, що він видрукував у Москві перші російські книжки: московські "Апостол" та "Часослов". Але чи був Федоров корінним москвичем? Деякі історики книгодрукування прямо писали, що в Росію друкарський верстат та відливані металеві літери потрапили з королівства Польського. А коли так, то радянський дослідник Є. Л. Немировський висунув свого часу гіпотезу, що Іван Федоров міг перед тим працювати в одній із краківських друкарень. Чому він приїхав саме до Львова і чому взагалі, покинувши Москву, перебрався на терен польсько-литовської держави? Що сталося з першою російською друкарнею, хто її насправді спалив? Мабуть, смішно було б повірити версії деяких учених, що він, мовляв, виїхав із Москви з своїм друкарським знаряддям з дозволу (а чи і з благословення) самого Івана Грозного, який, бачите, забажав допомогти православним братам у Литві і Польщі.
Ісаєвич розповідав:
— Про перебування Івана Федорова у Львові та про організацію ним книгодрукування написано останнім часом чимало наукових праць. В них з впевненістю сказано, що Федоров прибув до Львова восени 1572 року і поселився не на Підзамчу, як вважалося раніше, а в будинку на Краківській вулиці. Нещодавно дослідники точно встановили, що це був тепер неіснуючий будинок на місці нинішнього будинку № 4. Власником його був міщанин Адам Боднар. Гадають, що саме тут протягом року — від 25 лютого 1573 до 15 лютого 1574 — був видрукований славнозвісний "Апостол".
— Але ви самі писали в одній із своїх праць,— спробував я заперечити Ярославові Дмитровичу,— що Іван Федоров мешкав також на Підзамчу в хаті українського передміщанина Сенька Сідляра, який допомагав друкареві. Він, зокрема, позичив йому 700 злотих. На той час це були величезні гроші.
— Справді — погодився Ярослав Дмитрович,— зять Сенька Сідляра — Сенько Луцький — пізніше згадував, що Федоров у його тестя "користувався усякою вільністю".
— То, може, Федоров мешкав на Підзамчі в Сідляра після повернення з Острога і своїх мандрівок до Відня і Кракова?
— Ні,— заперечив Ісаєвич.— Сідляр помер 1580 року. Крім того, відомо достеменно, що Федоров після повернення з Кракова і Відня тяжко захворів і помер у хаті українського кравця Антохи — Антона Абрагамовича на Підзамчі. Сталося це 15 (5) грудня 1583 року.