— Чому гадаєте, що то вина Хорса? Може, то варязькі боги Один і Тор підбили новгородців...
— Е-е... Не те кажете, добродії! Не те. Вся вина лежить на дядькові Велесу, що не навчив гордого синовця свого шанувати старших. Не навчив!
— Та навіщо говорите про пошанівок? Коли он сам Перунів волхв на київській горі вітав Вольга з варягами! І київські бояри з ними! Я сам бачив! — справедливо обурювався Дажбог-Ярило.
— Зрада волхва Перунового... Зрада боярська...
— Яка скорбота! О, доню Желя і посестро Карна! Пощо згубили Оскольда, мужа достойного? — голосила Лада, обливаючись дрібними сльозами. Вона стільки сил затратила, аби вселити в його душу велику любов до Ярки тієї деревлянської! Бо вірила ця добра богиня, що лише така любов може навічно встановити мир і добро між полянами і деревлянами. Так усе ішло гаразд — навіть обережний хитрун Ніскиня забув свій гнів на Оскольда і про давні права й зазіхання деревлянського племені на київські гори. — О, доню Желя! Пощо не спитала матері Любові, як слід чинити? Пощо послала сліпооку Карну на голову звитяжного й разом з тим дитинно-довірливого чоловіка?
— Але! — раптом перервав голосіння Лади гострозорий Стрибог. — Хто послав у степ за печенігами? Дивіться, дивіться! На київські землі суне печенізька орда! Не інакше, як хтось накликав її!
Усі завмерли, вдивляючись із піднебесся у чорні стовпи куряви, які важкими хмарами стояли над шляхами степу. Хмари ті посувались до Києва. Попереду гарцювало кілька верхівців. Дажбог-Ярило аж пересмикнувся й знову зсірів, упізнавши в них своїх давніх знайомців. Авжеж, цо вони, бояри Оскольдові — тихі та улесливі, Олій з Березані, отець його Добрита (аж коли виповз!), Бодець і ще хтось... Ведуть орду печенізьку від хозарських володінь. Ого-го, тепер не відбитися ні деревлянам, ні киянам! Треба всіх рятувати!
— Я па хвильку, добродії, відлучусь... На хвильку! — захитався Дажбог-Ярило, на хмарині поплив по обрію. Десь над ордою зупинився, вихопив із чуприни своєї палючі стріли-промені й сипонув на землю. Закипіли струмки і ріки. Зів'яли враз трави. Орда завмерла — мучила спрага...
А тим часом над Києвом спустились сутінки. Ніскиня й оболонці, притиснуті варягами до урвищ, в'язали сорочки у довгу вервечку й спускались по ній із круч до Дніпра. Тихо сідали в човни, тихо били веслами по хвилі й пірнали в густі очерети...
Дажбог зауважив, що в один із човнів поставили величезну скриню. На кормі того човна стояв Гордослав із своїми задругами-рибарями. Вечірня Зоря-Зоряниця сяйнула променистим синім вінцем, прослала срібну доріжку, на яку випливали скрадливо човни; ковзнули по плесу, прямували до Вишгорода і далі — до гирла Ірпеня. Там у пущах чекала па них безпека...
Полегшено зітхнувши, Дажбог-Ярило повернувся до віча. Там уже сидів знеможений від утоми Перун.
— Що накоїв, голубе, у своїх володіннях? Князь, твій доблесний муж і великий керманич, поліг від рук наход-ників! — грізно рикнув на сина Рід. — Згубив полянську землю! Побрали її варяги в полон!
— Пощо твій меч зрадив народові? — прискіпувались родичі.
Перун стрепенувся, запустив п'ятірню у вогнисто-золоте волосся. Скривив обличчя, ніби від зубного болю. Його звинувачують у зраді? Його? Над ким збиткувались, у кого відібрали меч і поламали? Хто се дорікає йому нині?
— Се ти, Світовиде, виниш мене?
— Так! Я! — недобре сяйнув холодними сірими очима арконець. Рішуче стріпнув русявим рівним волоссям, що сягало пліч.
В цю мить він зовсім забув, як недавнечко — зовсім учора! — кинув братові своєму слова зневаги, які приховували страх, що брат ного в чомусь переважував його... Ніби й не він ото від заздрощів ламав Перунового меча! Обстоював свою демократію!
Не хотів у ту мить і думати цей небожитель про те, чим закінчать йому підвладні слов'яни — лютичі, бодричі, серби, гаволяни, доленчани, ратарі, поморяни, полаби.., Адже загребущі сусіди знову націлили на них свої хижі зубія! І не було ні для кого порятунку... Лише про себе опікувався Світовид. Не жадав думати про те, як підвладних слов'ян об'єднати в єдину силу, як дати їм в руки державний меч!
Ось що мав би, сказати Світовидові Перун, але зараз не буде ні про що подібне йому говорити: знову звинуватять його в узурпації. І все ж не стримався:
— Хіба не ти зламав мій меч, Світовиде? — іронічно запитав свого брата.
— Тож коли було! — обурився арконець.
— Треба було не піддаватися! Треба було вистояти! — раптом обізвалась Мокоша, яка й сама, певно, не сподівалась від себе такої відваги — тугі білі щоки її почервоніли, очі волого зблиснули. Сімаргл згідливе хитнув до неї головою — краще б уже був свій, Перун, аніж терпіти над собою владу варягів. Один і Тор все наполегливіше стукають мечами у їхні володіння. Уже засіли в Полоцьку і в Смоленську. Уже витісняють їх з градків і оселиш...
— Де ж ви були раніше, тітуню? — блиснув очима-вогневицями Перун. — Коли твої діти безчестили мене...
— Забудь, брате. Навіщо згадувати старі чвари? — лагідно посміхнувся Дажбог. Стрибог і собі на знак згоди залопотів короткими крилами, що так і не відросли після того, як їх обсмалило над Руським морем.
Усі загомоніли, заворушились. Не помітили, як ніч оповила їх зірчастим серпанком. А Перунові пекла давня образа, забути її ніяк не міг. Бач, братики уже його й зрадником зробили, щоб цим самим: прикрити справжню зраду — свою!
Перун натягнув віжки, підкотився колісницею до батька Рода.
— Отець, пощо кликав? Кажи! У мене зараз немав охоти слухати порожні дорікання моїх родаків.
— Гордець! Ов-ва! Не хоче нас слухати!..
— Хотів, сину мій, передати тобі свій жезл. Будь головним над усіма. Порядкуй тут, у племені нашому божому, і на землі — у народі слов'янському. Бачиш, кривда кров людську проливає. За тобою правда — державити треба міцно! Такий нині час... Інакше — біда народам! Біда землям!..
Усі замовкли. Не зводили очей з свого брата, якому випало таке щастя! Таке щастя!..
Мізерні розумом і ниці духом! Хіба вони відають, який то тягар падає на людину, що має стати справжнім володарем?!.
Перун сумно посміхнувся. Оглянув братію і тихо мовив:
— Не можу взяти твій жезл, отче. Не можу бути володарем племен і народів. Як державити в них, коли мій меч зламано? Чим буду їх захищати?