І ось має Дажбог. Допоки він виніжувався на пуховиках у Денниці-Зорі, допоки спливав час, у Києві-граді, на Почайні, стали вітрильники і зміясті події варязькі. Стали та й стоять уже кілька днів. Але — дивина! — зникло торгове многолюддя, щезли лавиці й ларі купчин. Пустельним став Почайнівський увіз.
Дажбог зирнув на берег один раз, потім удруге — людей таки не було, хоч година вже не рання. Повів зором у інший бік, поглянув на інші землі слов'янських племен. Згадав принагідне про свого двійника — холоднолипього Хорса. Хоч і найрідніші вони брати, близнюки, а які різні! Гордий, загонистий Хоре, похмурий і суворий, зовні мало чим нагадував трохи лукавого, завжди усміхненого й балакучого Дажбога...
Коли ж знову Дажбогове око ревниво зиркнуло на Київ і на Почайну — дріж пройшов по тілу. Там уже було повно людей. З подій і вітрильників, що стояли при березі, випурхували зграї воїв. Вони бігли до Княжої гори, підминаючи під себе поодиноких перехожих — мисливців, рибалок, торгівців... А на пустельному торговищі лежав незрушно князь Оскольд.
Розкинув руки, синіми очима ніби здивовано вдивлявся в небесну вись, де пливли й пливли білі лебедині стаї... пливли нестримно й неспинимо, як життя...
Ось тої миті володар ясного світла і тепла Дажбог враз посірів. Від несподіванки! Від переляку за людську жорстокість! Наступної миті він кинув оком на Княжу гору, куди бігли від Почайііи гурти воїнів. Попереду них стрімко карбував крок Ольг. Сорочка на ньому змокріла, темне волосся з білим пасмом над чолом розтріпалося; він засапався, але квапливості не стишував. За ним ледве встигала висока жінка у чорній туніці з сином, якого тягла за руку. Дажбог відразу впізнав Рюрикову вдовицю і його нащадка Ігоря. Либонь, поспішають до княжого терема!
А назустріч їм виступає київське боярство з волхвом Славутою на чолі. Віщун Перунового требища високо здійняв кістляві руки, вітав нового владцю на Княжій горі...
Там же кипіло побоїсько. З усього плеча вимахував мечем князь Ніскиня, а за ним і його деревляни. Поряд билися кияни, серед яких і дужак-пастух, що колись поборов деревлянського богатиря і добре-таки налякав деревлянську дружину. Тепер вони б'ються разом — деревляни і кияни. Захищають підступи до княжого терема від находників. А ті все біжать та й біжать туди, обганяючи Ольга і королевичну.
Ось на підмогу Ніскині й пастуху примчали оболонські рибарі з Гордославом. Але — диво! — вони тільки вскочили в терем, вхопили Ярку з дитиною, всадили їх у скриню і винесли у двір, поставили на запряжений трійкою коней повіз і крутим Боричевим узвозом стали спускатись до Подолу.
Задумався, стривожився Дажбог. Що діється! Що коїться довкола! Перемішалось усе! Не розібрати нічогої колишні недруги нині спільно б'ються проти нових ворогів, давні вороги захищають своїх запеклих супротивників і рятують їхніх нащадків...
Але він, Дажбог, не буде втручатися у земні справи полян. Тим паче, що там владарює Перун. Хіба що передасть батькові Роду — нехай знає, які безчинства тут кояться!
Дажбог послав верховому владці своєму розпечену стрілу. Вона м'яко ударила старого в груди, розбудила його від дрімоти. Сивий білогривий дідисько зліз зі своєї печі-оболоки, протер очі і що ж угледів?!.
Криваве побоїще точилося на Княжій горі у Києві. З останніх сил б'ються деревлянський Ніскиня і княжий пастух з великою дружиною варязькою, яку привів Ольг-новгородець. Б'ються з нею оболонські рибарі й кричники, пастухи й гончарі. Варягам допомагає дружина київських бояр. Перунів же віщун, піднявши вгору костур, освячує цю битву іменем свого покровителя... Ллється невинна людська кров на київських кручах і потічками струменить до Дніпра... А де ж Перун?
— Де Перун? — басовито гримнув Рід, та так люто, що аж хитнулися всі хмари.
— Де Перун? Перуна сюди!.. — котилося сполохано по небесній безодні, шуміло, свистіло вітром під крилами всюдисущого Стрибога. На той бентежний поклик заворушились усі небожителі.
Примчав на білому коні аж із Аркони Світовид-Триглав; за ним приповз, спираючись на ковіньку, дядько Велес; прикотився Дажбог-Ярило; нарешті вибралась із своїх пущ і боліт тітка Мокоша, товстенька білокоса молодичка з небесно-голубими очима. Вона ніяково прикриває руками груди, сорочка па яких аж тріскається від повноти сил і жіночих розкошів. А на неї безсоромно балушить очі отой хтивець, чорнобородий залицяльник з острішкуватими волохатими бровами Чорнобог. Сказано ж: де гарна молодичка, там і чорт! Примчав на чорній колісниці, бо щось кепське учув у грізному оклику верховного правителя світу. Та, побачивши Мокошу, про все забув, прикипів своїми вузькими чорними очицями до свіжих Мокошиних уст, аж слина потекла із роззявленого рота. Тьху ти, напаснику! Згинь! Немовби мало йому своїх мавок, русалок, відьом, чаклунок, відунок усяких! Липне до чистої душі!..
Тож люто блимає на Чорнобога своїми зеленаво-болотними очищами вузьколиций Сімаргл, володар дреговицьких пущ і єдм. Обріс сірою вовною, як той вовчище, і зуби шкірить злобливо па свого суперника. Недарма не любив отаких збіговиськ! З Мокошею вони сидять у своїх володіннях, у лісах та болотах, і добре розуміють одне одного. Ніхто не балушить на неї безсоромно очей і не гнівить Сімаргла отак, як оцей знахабнілий всюдисущий Чорнобог. Уп'явся б у його вузькі безволосі груди, коли б не така оце пригода з тим Перуном.
На поклик батечка Рода примчав, звісна річ, і Стрибог, Велесів син, який своїми вітрами уже встиг пригнати Ладу, Лелю, Живу та багатьох інших великих і малих володарів небесних і земних сил. Нарешті, на своєму колесі прикотився і їхній праотець Сварог-Місяць. Блимнув одним оком, ворухнув срібним усом і... поринув у дрімоту.
Перуна ж не було. Мов крізь землю провалився. Віче богів починало потроху розпалюватись розмовами й перемовами, судили й осуджували. Де таке видано? Де таке чувано? Покинути свій уділ і свій народ без нагляду! От і вийшло, що Хорс-гордець, злонавмисник, який любить зненацька ударити в спину, з копієм пішов на кревня-ків — новгородських бояр та їхніх варягів підняв супроти брата свого Перуна.