Пес. Мій боженьку!.. Добридень! Добридень, мій боженьку!.. Нарешті, нарешті я можу розмовляти! Мені стільки всього треба тобі розповісти!.. Марно я гавкав і метляв хвостом — ти не розумів мене!.. Але ж тепер!.. Добридень!.. Здоров був!.. Я люблю тебе! Люблю!.. Хочеш, я втну якесь диво!?.. Хочеш?.. Хочеш, стану гопки?.. Хочеш, пройдуся догори ногами чи станцюю на линві?..
Т і л ь т і л ь (Зо Феї). Хто цей пан із собачою головою?..
Фея. Невже не впізнав?.. Ти вивільнив душу Тіло!..
Киця (підходячи до Мітіль, спанська недовірливо простягає їй руку). Добридень, панночко... Ви сьогодні надзвичайна!..
Мітіль. Здрастуйте, пані... (До Феї.) А це хто?..
Фея. Неважко здогадатись — тобі простягає руку душа Тілетти... Поцілуй її!..
Пес (відштовхуючи Кицю). І мене!.. Я теж хочу поцілувати боженьку!.. Я поцілую дівчинку!.. Я всіх зацілую!.. Чудово!.. Це вже гульнемо!.. Я налякаю Тілетту!.. Гав! Гав! Гав!..
Киця. Пане, я вас не знаю...
Фея (погрожуючи Псові чарівною паличкою). Зараз же вгамуйся!.. Як ні, ти на віки вічні поринеш у Мовчання...
А феєрія триває: веретено в кутку кімнати чимдуж обертається, тчучи прядиво з чарівних променів світла; в іншому куточку умивальник, перетворившись на осяйний водограй, виспівує тонюсіньким голоском і затоплює раковину потоками перлів і смарагдів. Звідти постає душа Води у подобі струмливої дівчини з розкуйовдженим волоссям. Вона відразу ж стає до боротьби з Вогнем.
Т і л ь т і л ь. А хто ця мокра пані?..
Ф е я. Не бійся. Це Вода. Вона вийшла з крана...
Глек із молоком перекидається, падає зі столу додолу й розбивається. Із розлитого молока здіймається висока біла сором'язлива постать, яка, здається, боїться всього на світі.
Т і л ь т і л ь. А хто ця полохлива пані в самій сорочці?..
Ф е я. То душа Молока розбила глечик...
Цукрова голова, що лежала біля шафи, росте, шириться, прориває паперову обгортку. Звідти випливає солоденька облудна істота, напівбіла-напівсиня і, догідливо всміхаючись, простує до Мітіль.
Мітіль (схвильовано). Що йому треба?.. Ф е я. Та це ж душа Цукру...
Мітіль (заспокоївшись). А в нього є льодяники?.. Фея. Повнісінько — у кишенях, та й пальці його — з льодяничків...
Зі столу падає лампа, з неї здіймається полум'я, обертаючись на сонцесяйну діву незрівнянної краси. На ній — довгий прозорий сліпучо-яскравий серпанок. Вона стоїть непорушно, наче в екстазі.
Т і л ь т і л ь. Це королева! М і т і л ь. Це Божа Матір!.. Фея. Ні, дітки, це Душа Світла...
А каструлі на полицях обертаються дзиґами, шафа для білизни грюкає дверцятами й розгортає полотна кольору місячного та сонячного сяйва, між ними снується не менш ошатне ганчір'я й дрантя, що збігає з драбини, котра веде на горище. Аж ось хтось тричі сильно стукає в двері праворуч...
Тільтіль (злякано). Це тато!... Він почув нас!..
Фея. Поверни Діаманта!.. Зліва направо!.. (Тільтіль рвучко повертає Діаманта.) Та не так швидко!.. Господи! Тепер запізно!.. Ти надто рвучко його повернув! Вони не встигнуть зайняти свої місця, і ми вскочимо у велику халепу...
Фея знову обертається на бабцю, стіни тьмяніють, Години повертаються до годинника, веретено зупиняється. Здіймається лемент і метушня. Вогонь несамовито бігає по кімнаті, шукаючи коминок, а один із чотирифунтових Хлібців, якому не стало місця в діжі, пе-рестрахавшись, голосить.
Фея. Що трапилось?..
X л і б (у сльозах). У ді-і-і-жі-і... нема-а-а-є бі-і-іль-ше... мі-і-ісця-я...
Фея (зазирнувши до діжі). Та ні ж бо, є... (Відсуває інші хлібці, які повертаються на свої місця.) Ну ж бо! Мерщій посуньтеся!..
Знову — стукіт у двері.
X л і б (у розпачі, марно намагаючись залізти до діжі). Немає ради!.. Він з'їсть мене першим!..
Пес (вистрибуючи довкола Тільтіля). Мій Боженьку!.. Я ще тут!.. Я ще можу розмовляти з тобою! Я ще можу поцілувати тебе!.. Ще! Ще! Ще!..
Фея. Як, і ти?.. І ти ще тут?..
Пес. Мені пощастило... Я не встиг поринути в Мовчання, ляда люку зачинилася зашвидко...
К и ц я. І моя також... Що з нами буде?.. Це небезпечно?..
Ф е я. О Боже! Я мушу сказати вам правду: той, хто піде з дітьми, помре наприкінці мандрівки...
К и ця А той, хто не піде?..
Фея. Той проживе ще кілька хвилин...
К и ц я (до Пса). Мерщій! До люку!..
Пес. Ні! Ні!.. Я не хочу до люку!.. Я хочу піти з боженькою!.. Я хочу весь час із ним балакати!..
Киця. Бовдур!..
Знову — стукіт у двері.
Хліб (ридма ридаючи). Я не хочу померти наприкінці мандрі-і-івки!.. Хочу зараз же повернутись до ді-і-іжі-і!.. Зараз же!..
Вогонь (весь час гасає по кімнаті, шиплячи від жаху). Я не знаходжу грубки!..
Вода (марно силкується зайти до крана). Я не можу ввійти до крана!..
Цукор (метушиться довкола паперової обгортки). Я розірвав паперову обгортку!..
Душа Молока (мляво й соромливо). Мого глечика розбито!..
Фея. Боже мій, які вони дурні!.. Дурні страхопуди!.. То ви волієте й далі нидіти у своїх бридких коробках, люках і кранах замість вирушити з дітьми на пошуки Птаха?..
У с і (за винятком Пса і Душі Світла). Так! Так! Зараз же!.. Мій кран!.. Моя ді-і-іжа!.. Моя грубка!.. Мій люк!..
Фея (до Душі Світла, яка замислено дивиться на скалки лампи). А ти, Душе Світла, ти що скажеш?..
Душа Світла. Я піду з дітьми...
Пес (радісно гавкаючи). І я теж!.. Я теж!..
Ф е я. От і молодці! Зрештою, відступати тепер запізно. У вас вибору немає — ви всі підете з нами... Тільки ти, Вогню, не наближайся ні до кого, ти, Песику, не займай Киці, а ти, Водице, тримайся прямо й намагайся не бризкати на всіх!..
Чути сильний стукіт у двері праворуч.
Тільтіль (прислухавшись). Це знову тато!.. Цього разу він підвівся. Я чую його кроки!..
Фея. Вийдемо через оце віконце!.. Спершу підемо до мене — я вдягну належним чином усіх — і Тварин, і Речі, й Стихії... (До Хліба.) Хлібцю, клітку для Блакитного Птаха понесеш ти... Стережи ж її... Мерщій! Мерщій! Не гаймо часу!...
Віконце раптом витягується і набуває форми дверей. Всі виходять. Потому вікно знову вирівнюється і, ніби ніде нічого, зачиняється. В кімнаті знову западає морок. Двері праворуч прочиняються, і звідти визирають обличчя Батька й Матері Тіль.
Батько Т і л ь. Та ні, все гаразд... То цвіркун... Мати Т і л ь. Ти бачиш їх?.. Батько Тіль. Авжеж... Вони тихенько сплять... Мати Тіль. Так, я чую їхнє дихання...