Ф е я. Де ж вони?.. Тільтіль. Також померли... Фея. Хочете їх побачити?..
Тільтіль. Ще б пак!.. Негайно!.. Покажіть їх нам!..
Ф е я. Я ж їх не ховаю в кишені!.. Однак все складається якнайліпше: ви стрінете їх у Країні Спомину на шляху до Блакитного Птаха. Повернете ліворуч на третьому перехресті. Що ви тут робили до мого приходу?..
Тільтіль. Ми бавились у пиріжки.
Ф е я. У вас є пиріжки?.. Де ж вони?
Т і л ь т і л ь. В палаці багатих діток... Погляньте... Там так гарно!..
Тягне Фею до вікна.
Фея (при вікні). Так їх їдять інші!.. Тільтіль. Так... Але ж нам усе видно... Ф е я. І ти на них не сердишся?.. Тільтіль. Чого б це?
Ф е я. Бо вони все поїдять самі. Як на мене, дуже погано, що вони з тобою не діляться...
Т і л ь т і л ь. Та ні, вони ж багаті... Ох, як у них лепсько, еге ж?..
Ф е я. Не краще, ніж у тебе.
Тільтіль. Пхе!.. У нас так темно, затісно, та й пиріжків нема...
Фея. Скрізь однаково — ти просто недобачаєш...
Т і л ь т і л ь. Е, ні, я дуже добре бачу, в мене прекрасний зір. Я бачу, котра година на церковному годиннику, а татко — ні...
Фея (знову зненацька розсердившись). Кажу ж тобі: ти нічого не бачиш!.. От який я маю вигляд?.. Якою я тобі здаюся?.. (Тільтіль зніяковіло мовчить.) То як? Відповідай! От я й дізнаюся, чи добре ти бачиш... Вродлива я чи бридка?.. (Тільтіль і далі розгублено мовчить.) Не хочеш відповісти?.. Юна чи стара?.. Рум'янощока чи блідолиця?.. А може, в мене горб?..
Т і л ь т і л ь (запопадливо). Та ні ж бо, ні, він зовсім невеличкий...
Ф е я. А з виразу твого обличчя, здається, величезний... Ніс у мене гачком, а ліве око виколоте?..
Т і л ь т і л ь. Ні-бо, ні, я не казав цього... А хто це вам його виколов?..
Фея (ще дужче дратуючись). Таж воно не виколоте!.. Нечемо! Нікчемо!.. Воно ще гарніше за інше: більше, ясніше, кольору небесної блакиті... А моє волосся ти бачиш?.. Воно золотиться, мов стигла пшениця!.. Або наче золоті самородки!.. Таке густе, що й голові важко... Розсипається навсібіч!.. Поглянь на руки! Бачиш його?.. (Виймає з-під капелюшка два рідкі пасемця сивого волосся.)
Т і л ь т і л ь. Так. Я бачу кілька волосинок.
Фея (обурена). Кілька волосинок?.. Снопи!.. Віхті!.. Оберемки!.. Золоті потоки!.. Я знаю: люди звичайно кажуть, що нічого того не бачать!.. Але ж ти, гадаю, не належиш до цих сліпих злюк?..
Т і л ь т і л ь. Ні, ні. Я добре бачу ті пасемця, що виглядають...
Фея. Але ж треба з не меншим завзяттям бачити й інші, приховані... Які дивні ці люди... Відтоді, як феї вимерли, вони нічого не бачать і навіть про це не здогадуються... Добре, що при мені завжди те, що ладне засвітити згаслі очі... А що це я виймаю з торбинки?..
Т і л ь т і л ь. Ой! Який гарненький зелений капелюшок!.. А що ж це блищить отам, на пряжці?..
Фея. Величезний Діамант, що повертає зір...
Т і л ь т і л ь. Он як!..
Фея. Атож. Спочатку вдягаєш капелюшка, потім легесенько повертаєш Діаманта: от хоч би й так, ліворуч. Зрозумів?.. Він натискує на нікому незнану ґулю в голові, й ти бачиш по-справжньому...
Т і л ь т і л ь. А це не боляче?..
Фея. Аніскілечки, адже він чудодійний... Ти відразу ж побачиш суть речей, як-от душі Хліба, Вина, Перцю... М і т і л ь. І душу Цукру теж?..
Фея (знову зненацька розсердившись). Авжеж!.. Ненавиджу безглузді запитання!.. Душа в Цукру так само цікава, як і душа в Перця. Оце й усе, чим я могла вам допомогти у пошуках Блакитного Птаха... Звісно, Летючий Килим або Перстень-Невидимка вам стали б у пригоді більше... Та я згубила ключ від шафи, де їх зберігаю... А! Ледь не забула!.. (Показуючи на Діамант.) Поглянь! Як тримати його так, а потім — трішечки повернути, побачиш Минуле... Ще один легкий оберт — і побачиш Майбутнє... Це все цікаво, корисно, до того ж Діамант не зчиняє і найменшого шуму...
Тільтіль. Але ж тато його забере...
Ф е я. А він його не побачить! Ніхто не зможе побачити Діаманта, поки він у тебе на голові... Хочеш спробувати?.. (Одягає Тільтілю на голову зеленого капелюшка.) Тепер поверни його... Ще один оберт — і...
Щойно Тільтіль повертає Діаманта, як довкола всі речі зненацька напрочуд змінюють подобу. Стара Фея раптом обертається на чарівну красуню-принцесу; каміняччя, з якого збудовано хижку, як-найкоштовніше ясніє, іскриться, виграє-виблискує синню сапфірів. Нехитрі меблі в хатинці теж оживають і кращають: дерев'яний столик поводиться гідно й шляхетно, начебто він — із мармуру. Циферблат на дзиґарях, мружачись, лагідно й добросердо всміхається; дверцята ж, за якими змигує туди-сюди вагадло, прочиняються, і звідти вистрибують Години. Вони, сміючись, беруться за руки і заводять танок під звуки казкової музики. Тільтіль, звісно, вражений. У нього вихоплюється вигук.
Тільтіль (показуючи на Години). Хто ці чарівні панни?..
Ф е я. Не бійся. То Години твого життя. Вони тішаться, що бодай на мить вивільнилися й опинились на видноті...
Т і л ь т і л ь. А чому це стіни такі світлі?.. Хіба вони з цукру чи з коштовного каміння?..
Фея. Усі камені однакові, усі камені коштовні. Одначе Людина бачить лише деякі...
А феєрія триває і довершується. Душі чотирифунтових Хлібців ув образі чоловічків, припорошених борошном, убраних у сорочки кольору хлібної скоринки, вилазять із діжі й вистрибують довкруж столу. Навздогін за ними, щойно вибігши з грубки, женеться, корчачись від сміху, Вогонь, вбраний у трико барви сірки й цинобри.
Т і л ь т і л ь. А це що за потвори?..
Ф е я. Не велике панство. Це душі чотирифунтових Хлібців, які, користаючись із настання Царства Істини, вилізли з діжі, де їм було затісно...
Т і л ь т і л ь. А той великий червоний чортяка, від якого так тхне?..
Фея. Цить! Не так голосно! Це Вогонь... Він має препаскудну вдачу.
Феєрія ж на час розмови не вщухає. Киця й Пес, що спали собі, згорнувшись клубочками біля шафи, прокинувшись, одночасно зойкнули і зникли в люку. Замість них з'являються дві нові істоти: одна — в масці бульдога, інша — в масці Киці. Тієї ж миті чоловічок у масці бульдога (відтепер ми зватимемо його Псом) кидається до Тільтіля, душить його в обіймах, вкриває бурхливими й гучними цілунками, а жіночка в масці Киці (відтепер ми зватимемо її Кицею) чепуриться, підкручує вуса, вимиває руки і аж тоді підходить до Мітіль. Пес вистрибує, перекидаючи все довкола догори дригом, і загалом поводиться нестерпно.