На шиї в кожного полоненого — дошка з двох шматків. Вони зв’язані по три. Тридцять чоловік. Десять рядів.
А хто це спереду? Ратибор! Ну, звичайно, він! Він не прикований до своїх товаришів. Може, козари задобряють його, щоб потім одержати великий викуп у Кия?
І все-таки в душі Святобора тінню, майже непомітним привидом, промайнула неприємна думка. Він на місці Ратибора не йшов би так, окремо від товаришів! Ганьба — так всім ганьба, порівну.
А втім — геть такі думки, треба діяти!
Ось вже виповзли з туману козари. Скільки ж їх? Не менше п’ятнадцяти. Всі на конях.
— Небагато. Справимося! — одними вустами ворухнув Святобор.
Глиця мовчки хитнув головою.
Юнак озирнувся на товаришів, глибоко вдихнув повними грудьми повітря.
— Гей, хлопці! — тихо, але владно сказав Святобор. — Вдаримо на проклятих! Не осоромимо мечів Києва!
Глиця аж засяяв радістю, почувши такі слова. Гарячіше забилося серце, рука твердіше стиснула меч. А хлопці вже ледве стримували себе.
— Починай! — крикнув Святобор.
Мов сердиті джмелі, вилетіли з кущів одинадцять стріл. Сім козарських вояків зі стогоном повалилися на землю. Знявся крик. Полонені змішалися.
Тоді почулося грізне іржання, і з лісу вискочило одинадцять дружинників. Ранкове проміння сонця блиснуло рожевими стрілами на мечах.
Святобор налетів на уцілілих вартових, мов буря. Зав’язався бій. Ратибор десь зник. Над полем, з туману, полинули звуки тривожних рогів.
Полонені впізнали своїх, захвилювалися. З їхнього гурту почувся гучний крик:
— Зрада, Святоборе! Зрада! Ратибор зрадник!
Святобор очманіло подивився навколо. Глиця з хлопцями добиває вартових. Про яку зраду кричать полонені? Ратибор? Де він! Чому він зрадник?
— Тікай, Святоборе! Зрада! — пролунав знову застережливий крик. — Ратибор продався козарам, він зрадив увесь загін!
— Взяти їх! — прогримів удалині гучний голос Ратибора, і в повітрі покотилися войовничі крики сотень козар.
З тирси з’явилися нові ряди ворогів, з-за могили вилетіла козарська кіннота.
О, прокляття! Значить, це правда? Сумніви, неясна підозра, слабкі тіні недобрих почуттів, які ховалися глибоко в душі. Ви віщували страшне лихо для Києва!
— Відступайте до Рубіжної! — крикнув Святобор до полонених. — Там тридцятеро коней. Ми прикриємо відступ!
Полонені розбивають колодки, хапають мечі і рогатини вбитих козар. Та що вдіють виснажені вояки проти хмари ворогів?
Стіною насувається козарська кіннота, вона задавить, затисне жменьку сміливців.
Серце Святобора здригнуло. Та в наступну мить жагуча ненависть заповнила груди. Смерть зраднику!
Вал ворогів ударив з гиком і свистом на яровитів. Дзвонять, крешуть іскри мечі. Славно б’ються хлопці-кияни, мов лозу, кришать-рубають поганих козар.
Ген майорить постать брата. Ні, він не брат — огидний, чорний зрадник! Він на коні, в його руках меч.
Гей, коню, не підведи, неси мене супроти нього! Хай він подивиться в очі кревного побратима! Тепер доля і вірний меч розсудять нас! Дорогу Святобору перерізав білий кінь Глиці, з іржанням звівся дибки.
— Назад, синку! — крикнув Глиця. — Скачи до Києва!..
— Пусти! — гримнув юнак. — Смерть зраднику!
— До Києва, Святоборе! — лунає над полем голос дружинників.
Що вони кажуть? Покинути поле битви? Повертатись до Києва, несучи таку ганьбу? Ніколи!
— Опам’ятайся! — очі Глиці заблищали гнівом. — Київ мусить знати про зраду! Не забувай — ти останній син вождя!
— А ви? — у відчаї закричав Святобор.
— Не турбуйся! Таких, як ми, багато! Хіба не бачив ти — могили стоять в степах?! Скачи, Святоборе, сину мій! Ми затримаємо поганих!
Юнак зацьковано оглянувся навколо. Скоро козари замкнуть лаву, тоді не вирватися від них. Втомилися руки хлопців, пощербилися мечі. О Яр-боже, збережи їх!
Сильною рукою Святобор натягнув повід, повернув коня. Не ховав сліз, що блиснули на очах.
— Прощайте, хлопці! Прощай, Глиця! — гукнув він.
— Ще побачимось! — долинув до юнака голос Глиці.
Вихором промчав кінь мимо полонених, які мужньо відбивалися від піших козар, вискочив на кручу. Група вершників одділилася від могили, погналася за Святобором. Попереду Ратибор. Проклятий! Він хоче спіймати брата. Він зрозумів, чому Святобор покинув поле битви.
Душно. Кольчуга тисне груди, меч палить руку. Хіба для того вояку зброя, щоб з нею втікати? О горе, ганьба!
Ще один погляд, ще одне слово! Товариші, любі мої! Я з вами, я не хочу рятуватися вашими грудьми!
— Скачи, Святоборе! — прогримів застережливий голос. — Мертві наказують тобі!..
Вперед, коню. Тепер уже не можна вагатися. Голос племені кличе юнака, вимагає розуму і рішучості…
ГЛАВА ШОСТА
МЕЧ КИЄВА
1
Кінь скаче з кручі в воду Рубіжної, пливе. Святобор озирнувся. На березі козари зупиняються, не їдуть далі. Ратибор кричить, в чомусь переконує їх.
Ось він сам кидається з конем в річку, пливе.
Кінь Святобора важко виходить на берег по грузькому дну, ламаючи очерети, пробирається на тверде.
Тепер можна вскачки. Вперед, понад берегом, до Славути!
Назад летить пісок, стугонить земля. Кущі верболозу розступаються перед Святобором, синь ріки вітає його, віти беріз кивають ніжно-зеленими косами.
Побережіть красу свою, озера і ріки! Перегородіть дорогу зраднику, розлийтеся перед ним нездоланними прірвами, водокрутами. Не від смерті втікає юнак, а несе в серці своєму важливу звістку яровитам!
Гей, верболози, зупиніть коня ворожого, не пустіть його далі, берези білокорі, сповийте ворога-брата своїми вітами.
Не слухають, не можуть. Все ясніше стукіт копит, все ближче погоня. Минають години шаленої скачки. Кінь задихається від знесилення, по гриві його стікають клубки піни. Та ось вже синіють кручі Славути, вже недалеко рідна ріка.
Святобор озирнувся. Зрадник один, козари не захотіли їхати в чужі ліси. Що ж, тим краще! Хай доля вирішить, кому з нас жити!
Юнак стишив галоп коня.
Він не може більше втікати від зрадника, мов заєць від вовка!
Ану, рука юнацька, молодеча, меч батьківський, не зрадьте!
Весь в піні, підлетів кінь Ратибора, захропівши, звився на задні ноги, викрутив могутніми копитами купу землі.
Зупинилися два брати, два вороги, над плином Славути, на високій піщаній кручі, схрестивши погляди. В дужій руці Святобора блиснув меч.