— Негоже вояку і синові вождя поспішати. Перед тобою важкий шлях… Вчись терпіти!
Глиця трохи посопів ображено, куснув кілька разів коржа, сала і радісно засміявся.
— Ну, вище голову, витязю! Я все зробив. Хутко до хлопців! По дорозі про все розповім…
Очі Святобора загорілися.
— Значить, бій?
— Бій, Святоборе! В путь.
Юнак ще раз поглянув на печальне поле бою і рушив услід за Глицею. Хаща лісу і вечірня темрява проковтнули їх. Ніч була спокійна. Яровити йшли тихо, мов дикі коти. Тільки слова Глиці бриніли в пітьмі, ніби вторячи співу легенького вітру.
— Я був у стані козар. Ніхто не мав ніякої підозри. Дружинники наші загнані в якусь кошару, сковані колодками…
— Сковані! — аж заскрипів зубами Святобор, стискуючи сильні долоні.
— Атож. І позв’язувані ремінними путами…
— А Ратибор?
— Ратибор в окремому шатрі. Біля нього один вартовий. Я пробрався попід шатром, знизу…
— І бачив його?
— Навіть говорив. Ратибор ніби злякався, побачивши мене, а потім впізнав, заспокоївся і все розповів. Їх завтра поведуть мимо тої могили, яку ти бачив. Живими залишилося тридцять душ, всіх призначено в дарунок козарському хану Гаронату…
— І Ратибора? — жахнувся юнак.
— Не знаю. Може, за нього візьмуть викуп.
— Викуп?! Ганьба. Яка ганьба…
— Тихо. Ратибор каже, що їх вестиме не більше десяти козар. Вони гадають, що кияни розбиті, і тому будуть безпечними. Нападати треба там, біля лісу…
— А Ратибор згоден з нашим задумом? — радісно заторсав Глицю юнак.
— Еге ж! Ведмідь! Не тисни так. А тепер до хлопців. Не забувай, що ще належить спіймати козарських коней…
— Спіймаємо, Глиця! Хутчій!
Гей, неясна надіє, орлина відваго, юнацька звитяго! Гей, доле яровитська! Яку дорогу готуєте ви сміливцям-киянам?
4
Тієї ж ночі Глиця провів хлопців-дружинників берегом Рубіжної до краю лісу. Було вирішено спіймати для кожного з воїнів коня з козарського гурту, а також ще тридцять для полонених.
Задум був такий. Нападати біля того місця, де дорога проходить мимо лісу. Глиця побіжить разом з Ратибором і визволеними дружинниками до берега річки, де будуть заховані коні, а десять вояків на чолі з Святобором прикриють їх.
Аби тільки перебратися на той бік Рубіжної, а там — безмежні ліси, глухі нетрі. Вони надійно заховають втікачів од усього козарського війська.
Місяць скотився за ліс. Над полем попливли передсвітанкові тумани. Вдалині блищали червоними цятками вогнища козар. Звідти долинав ледве чутний гомін.
Глиця дав знак. П’ятеро хлопців рушили за ним. Вони, мов щури, прослизнули в пітьму, слідкуючи за в’юнкою постаттю Глиці.
По дорозі зняли одинадцять сідел з убитих коней. Для всіх інших захопили тільки вуздечки. За могилою зупинилися. Звідти вже виднілися темні і світлі плями кінських гуртів, чулося спокійне хрумання.
— Стійте всі тут, — прошепотів Глиця. — Відразу ж сідлайте коней. Ні звуку щоб я не чув…
— Але ж коні можуть заіржати, — заперечив хтось з хлопців-дружинників.
— Не заіржуть, — запевнив вояк. — Замріть і дивіться, що я буду робити…
Він, мов тінь, підкрався до перших коней. Тварини ніби й не бачили його. Вони й далі спокійно поїдали соковиту степову траву.
Дружинники здивувалися. Все ж таки він чарівник, цей Глиця. Так про нього думає весь Київ. Недаремно він вміє зупиняти кров, оживляти потопельників, підробляти будь-чий голос і навіть міняти обличчя. Навіть сам Горидід — духовид і жрець Світовида — боїться його, а Кий завжди радиться у важливих ділах.
Ні, хіба ж не дивина? Ось Глиця йде назад, і коні за ним, неначе прив’язані. Він щось шепоче у вухо передньому жеребцю. Невже знає мову коней?
— Чого чекаєте? — сердито прошипів Глиця. — Швидко сідлайте. Що — не бачили такого? Нічого дивного нема. Поживете як я — теж будете вміти…
Хлопці отямилися від подиву, хутко осідлали одинадцять коней, зв’язали їх довгою мотузкою докупи. Глиця знову зник і незадовго повернувся з новим великим гуртом…
Коли на сході запломенів світанок, коли замовкли в лісі нічні птахи-сичі, коли туман густою пеленою вкрив козарський стан, все було готово.
Тридцятеро коней паслося над берегом Рубіжної під захистом кручі, а Святобор, Глиця і десять хлопців-дружинників уже чатували на краю лісу, за густими кущами терну.
Коні поводили вухами, тривожно похропували, стиха нетерпляче били копитами землю. Вояки спокійно прислухалися до гомону ранку, але серця у всіх схвильовано калатали, ніби відмірювали лункими ударами найбурхливіші хвилини життя.
Глиця скоса позирнув на Святобора, задоволено всміхнувся. Ну хто б сказав, що це те сопливе хлоп’я, що в одній сорочечці пробиралося колись до Славути лісовими нетрями? А втім, уже й тоді в ньому жив сміливий дух звитяжця. Він не побоявся кинутися прямо на багаття, ризикуючи обпалити дитячі рученята. Глиця щасливий, що виростив такого юнака, що подарував Кию і яровитам славного дружинника і, може, майбутнього вождя.
Ех і красень же хлопець! Нічого не відгадаєш на його молодому обличчі. Губи стиснуті, очі примружені, постать в напруженні, мов тятива лука. Ось кому б стати вождем яровитів, хоч і молодий!
А Ратибор?! Глиця нікому не відкривав своїх потаємних думок, але давно вже він недолюблював старшого сина Кия, ще з того вечора, коли він пив чашу побратимства з Святобором. Ратибор був завжди холодний, злий, ніколи не мав близьких товаришів, відзначався жорстокістю. І навіть те, що сталося в останній битві, тривожило досвідченого Глицю. Як трапилося, що весь загін Ратибора потрапив у пастку? Де були вартові, чому жоден з них не вирвався до своїх? Глиця хотів відкрити свої сумніви перед вождем, але не смів у перші дні після поразки, а потім — цей похід…
— Готуйся, — почувся голос Святобора.
Глиця здригнувся, прислухався. Геть чорні думки, майбутнє покаже, де кривда і де правда! Таємне ніколи не буває вічним — мов туман під сонцем, розсіюється воно в потоці бистроплинного життя…
Дружинники приготували луки, насторожилися. Сходило сонце, між клаптями туману засиніло небо. Почувся гомін, іржання коней, брязкання зброї.
— Ведуть! — схвильовано прошепотів хтось.
— Тихо! — суворо обірвав Святобор. — Всі бачать!
Хвилі туману розступилися, показався гурт полонених. Святобор весь затремтів від незвичайного хвилювання і напруження. "Яр-боже, Світовиде ясний! Ти вітаєш нас своїми теплими променями. Осліпи ворогів, дай нам сили!.."