Але раптом вона відчула біля серця біль і прилив енергії.
Мар'яна вийняла з чулка пачку кредиток і з силою кинула їх у куток. Тоді у вікні, напроти, зашарів огонь. Чути було тринькання на балалайці і веселі вигуки. Долітало:
Ми ковалі, ми ковалі,
Куєм ми щастя на землі.
...За стіною жили комсомольці
й завжди тривожили заулок своєю агітаційною бадьорістю.
Мар'яна написала:
"Милий друже! Туди, в твій далекий край, на північ. Мені хочеться сказати інакше: "на сєвєр". Твій народ має два чудових слова, вони не перекладаються — "сєвєр" і "грусть". Але найкраще слово на землі:
— "че-ка".
Пам'ятаєш? — стоять ешелони, а паровик так задумано шипить. Їдемо в дикі замріяні степи, де чекає тривога, невідомість, де ціле провалля жури й радости. Станція, ще станція, і семафори, і степи... Тоді не було порожнечі...
А зараз у мені осінь. Ідуть дощі, бредуть похилі отари хмар. Нема вже: "Секім-башка!" З партії мене вигнано, не пам'ятаю за що, здається, не вносила три місяці членських. Проте це єрунда: мене й так би вигнали. Тепер член парткому каже:
— Наші женщини з папіросками бігають!
...Словом, я безпартійна комуністка. Мій папа,
Аркадій Андрійович каже:
— Мар'янко, як записуються в партію?
...Я йому розказала, хоче кандидатом, витримувати стаж. Правда, зворушливо?... Але це не те. Ти питаєш, що я роблю? Звичайно, працюю, але хочу. залити себе дурманом, до солодкої нестями. Іноді слухаю вчені промови липового професора Гамбарського, який, очевидно, в мене закоханий... Але й це не те. Я тобі писала, що хочу покінчити з життям. І от я рішила. А щоб не було повороту, сьогодні вночі віддалась сифілітикові. Це найкращий спосіб проявити силу своєї волі. Правда? Вже не буде вагань. Так роблять чекісти минулого... Надворі дощ. Сонця не бачимо. "Сєвєр". "Грусть"... Але найкраще слово — "че-ка!" Милий друже, я в твій народ закохана. Я вірю, що воскресне велике слово — "че-ка!" Тоді воскресне бірюзовий потік людського надхнення й степова тривога.
...А зараз дощ і болить серце. "Сєвєр". "Грусть".
Р. S. Через годину повішусь. Прощай.
Але тут же Мар'яна з жахом подумала:
— Прощай?
...Брели години. Мар'яна ходила з кімнати в кімнату й нервово перебирала складки на спідниці.
...Брели години.
Аркадій Андрійович одинадцять місяців не одержував грошей і тепер одержав за місяць (40 мільйонів) і був сам не свій.
Кричав:
— Мар'янко! Со-о-о-рок мільйонів! І переможно трусив кредитками над головою. Степанида Львівна готовила самовар і теж була сама не своя, і навіть бліді щоки порожевіли їй. Руки дрижали, і ніяк не могла роздмухати огонь.
— От кажуть: Ленін і Троцький... А що ж вони учреждєнія прикривають, чи що?
Аркадій Андрійович сказав:
— Ох, Степушко! Якби ти знала, яка в нас катавасія. З П'ятигорська приїхав товариш Аральський, а на його місці вже другий начальник. І от тепер: той собі, а цей собі. Біда. Ну, я думаю, що все-таки Аральський переможе!
— А хто з них симпатичний? — спитала Степанида Львівна.
— Ну, звичайно, Аральський...— І додав серйозно: — У нього великі зв'язки. Це, знаєш, мужчина во-о!
— Так ти ж держи його руку!..— сказала Степанида Львівна й підвела очі догори:— Аркашо! У нього портрета ще нема?
— Га?
— Та повісила б... Може, коли зайде. Хто їх знає —
вони люди не горді...
І зідхнула:
— Боже мій! Що то наробила революція. Такі хороші люди, симпатичні... прелість...
Вітер вдирався в сіни, крутив дим і виносив його у вогку осінь. У вікно зазирало меланхолійне небо. Падало листя за вікном. Скоро приїде біла зима...
Знову дзвонять на панахиду.
...У сіни раптом ускочив
Леонід Гамбарський і схвильований побіг до дверей. Степанида Львівна спитала:
— Пане професоре! Може, вам водички гаряченької? У нас сьогодні, знаєте, Аркаша жалованьє одержав... А Аркадій Андрійович скаржився:—
— Шу-шу! Шу-шу! Цмок! Цмок!
А роботи й нема: ні входящого, ні сходящого. Тільки й знають, що по коридору.
...Слухала тоді Мар'яна
й відчула, як до серця підкотилась злість, і сказала з другої кімнати:
— Це, тату, зветься стадія організації. Чули про таке слово? Я чую його тисячу літ, тисячу літ!
Червінь хоробливо горів їй на щоці, але цього Аркадій Андрійович не бачив, і він образився.
— Ну, ти, Мар'янко, хоч і була в чека, а в ділах государственних ні бельмеса.
А Степанида Львівна сказала:
— Боже мій, Мар'янко! Яке твоє діло до ділов гoсударственних? Я знаю, чого ти хочеш: тобі б якби Ленін і Грецький і товариш Раковський прикрили всі учреждєнія, а папашенька без шматка хліба зостався... Ну, ні, вони люди розумні й симпатичні, цього сурйозно не зроблять.
Мар'яна мовчала й знову нервово перебирала складки на спідниці.
Гамбарський положив на стіл газету й у розпуці похилився на вікно. Рецензент писав, що в його статті багато претензійности на вченість, і Гамбарський йому нагадує —
чехівського телеграфіста Ять.
Це було так нахабно, так, нарешті,
нетактовно...
Леонід Гамбарський з тривогою думав, що тепер він не зможе підняти своє реноме, і його професорська кар'єра розлетілася в пух. Потім зняв пенсне й ліг на кровать.
...З півночі летів сіверковий вітер. Передають: за містом випав вогкий сніг і запорошило дороги. Над містом струмкують хмарні потоки.
З тоскою згадував:
— Ага, телеграфіст Ять!..
І здавив руками голову.
— Ага, тереграфіст Ять!..
Здавалось, б'ють обухом — цією важкою, безглуздою фразою... І майнуло в голові:
— Пропав!
І відчув тоді Гамбарський, що нема вже повороту, і був один якийсь безвихідний тупик.
...А з півночі знову летів сіверковий вітер, і сунулись сірі й нудні хмари. І знову з тоскою згадував:
— Ага, телеграфіст Ять...
— ...Можна зайти?
Підвівся:— Зайдіть!
Увійшла Мар'яна й мовчки сіла біля кроваті. Кілька годин внутрішньої боротьби положили відбиток на її обличчя.
Гамбарський дивився прибито, перелякано, бо Мар'яна рідко до нього заходила,
а зараз зайшла.
— Чого?
І ще дивиться прибито й перелякано.
А Мар'яна в цей момент знала:
"Далі не можна. Треба кінчати!" Сказала схвильовано:
— Прийшла до вас спитати: що таке безпорадність? Що — сила волі? Не знаєте?
А потім підвелася і жагуче промовила:
— Так... Я прийшла спитати вас... прохати вас... Мар'яна кинулась до столу й розридалась. Гамбарський розгублено дивився на неї й наливав воду в стакан.