Жартуючи, побігли в двір, принесли все і розсупонили нарешті Васю Штернберга.
— Ну як там, як на Оренбуржчині? — спитав Тарас, що заздрив його поїздці, його новим і, певно, цікавим враженням.
Василь притих одразу і спохмурнів.
— Страшна земля, страшні порядки... — мовив потому, ніби геть проганяючи якісь недобрі спомини. — Не приведи господь там жити і працювати!..
Він так сказав це болісно, з таким глибоким смутком, що аж Тарасові мороз пішов по спині. Він теж притих, згорнувся, чогось немов жахнувшись...
— Все пишеш? — весело спитав Василь.
— Знайшовся один панок, який береться видати своїм накладом книжку.
— То це ж чудово!
Рвучко ступив до столу, вихопив із купи аркушів той, що лежав нерівно, і прочитав:
Перебендя старий, сліпий,—
Хто його не знає!
Він усюди вештається
Та на кобзі грає...
Поклав поволі аркуш і мовчки рушив до чемодана, який стояв біля дверей. Розкрив, порився в ньому й дістав малюнок, виконаний пером і тушшю.
— А ось тобі й фронтиспіс, — подав Тарасові.
То був кобзар, що примостивсь на призьбі й грав щось сумне. Побіля нього стояв маленький поводир, до нього лащилася собака...
— Спасибі! Дуже гарно,
— Зроблю офорт...
— Ти справжній друг!
— А назва є вже?
— Назви ще не придумав, — сказав Тарас, вдивляючись у поле, ледь позначене на дальнім плані. Немов вітряк на обрії?.. — А може, так назвати, як і малюнок? — з'явилась раптом думка.— "Кобзар"...
— Сліпий співець... Наш, український безсмертний бард... Годиться!
— Ти добрий геній, Штернберг! — схопив Тарас в обійми друга...
...Уже весною, в квітні, "Кобзар", як мовиться, побачив світ. Та й сам Тарас за ці чотири місяці встиг побувать на тому світі і народитись знову. Тиф причавив ще в грудні, й щоб не друзяка Пономарьов, що взяв його в свою квартиру в Академії і доглядав, немов малу дитину, хто зна, чи він дожив би до дня, коли зміг глянути щасливим оком на первородну книжку. Як і гадав, у петербурзьких літературних колах її помітили й заговорили — кожен на свій манір. Ще книжка, вважай, не встигла вийти з друку, а вже пішли рецензії. Захисники імперії накинулися на нього, ніби голодні пси: нема такої мови, нема народу, отже, й не може бути таких поетів! Інші їм заперечували. В салонах теж зчинилася полеміка...
І в цю гарячу пору Євген Гребінка згукнув також громаду на дружню добру бесіду.
Штернберг був саме "хворий" небогою Грицька Тарновського, й Тарас подався на Петербурзьку сторону в Кадетський корпус сам.
Євген зустрів, як брата, обняв і мовив весело:
— Ну й наробив ти шелесту! "Кобзар" твій збурив публіку, розмежував. Послухай, що розказує тут пан Маркевич!..
Тарас вклонився одразу всім, устигши, проте, вловити цікаві, ледь здивовані чужі й знайомі погляди.
— Миколо Андрійовичу, нум розкажіть, будь ласка, ще ось Тарасові про ту розмову, що відбулася в Нестора!
Маркевич пригладив чуба, що вже почав сивіти, і посміхнувсь у вуса:
— Та що його розказувати... Пан Кукольник ледь не сказився, як прочитав твою, Тарасе, книжку. Кричав — аж піна з рота бризкала — на бідолаху Мартоса й проголосив анафему тобі й твоїй поезії. Вона, — вопив, — шкідлива і небезпечна. Давно, давно заборонити треба так звані "мови" польську й малоросійську!.. А Мартос так злякався, що цілий вечір била його пропасниця, і він прокляв той день і ту годину, коли прийшов до тебе й надумав це злощасне діло...
— Хай не бере пан Мартос собі багато до голови, — сказав Гребінка. — Думати вона не дуже здатна... Бажав хоч крихту слави, то й має тепер її!.. — всміхнувся. — А діло, браття, зроблено, і книжка — ось вона! — узяв "Кобзар" зі столу. — Ми тут читали вголос, ждучи твого приходу, — сказав уже Тарасові.
— Як же ви довго так ховалися з таким безцінним даром? — спитав Іван Панаєв, що був постійним членом гуртка Гребінки.
— Просто мене вважали досі лише художником, — всміхнувся йому Тарас. — І лаяли, коли писав словами...
— Принаймні я не лаяв! — підніс Гребінка руки.
— Та й не хвалив! — зітхнув Панаєв. — Вічна біда — не бачимо таланту в ближніх, шукаєм десь подалі!
— Я навіть взяв у нього віршів для альманаху "Ластівка". Іще два роки тому, — не міг Євген погодитися.
— І де ж вона, та птаха?
— Сидить, ніяк не вилетить...
— Тож-бо й воно. А тут такий... такий поет!
Тарасові аж стало страшно від цих похвал. Він був і сам упевнений, що може щось зробити корисного для України найбільше як художник. Вже намагався навіть, скомпонувавши аж дві картини: одну про смерть Хмельницького, а другу про дружню учту козаків. І на тобі! Його таємні думи, що виливалися в хвилини болю й розпачу, взяли його на крила й несуть, несуть!..
Чи це йому здалося, чи й справді ген, куди заледве сягає світло, сидить козак?.. Примарилося...
— Росія — це не тільки Булгарін, Кукольник та іже з ними! — сказав Струговщиков, напевно, комусь на щось відповідаючи. — Є й інша, краща, вища...
Й запала тиша.
— Добре було б, Тарасе, щоб ти утнув що-небудь нам історичне, — озвався дуже вчасно вусань Маркевич. Кажуть, він написав "Історію Малоросії" і досі ще весь у її глибинах, неначе сом у донній ямі.
— Знаєте, я вже утнув... — сказав Тарас несміливо. — Ні, ще не втнув, а тільки тну,— всміхнувся.
— Про що? — спитали одразу в кілька голосів.
— Та-а... Коліївщину.
— А можеш щось прочитати?
— Зможу, — озвався хрипко.
Гребінка встав, налив йому вишнівки і знову сів. У хаті було так тихо-тихо, що аж в ушах дзвеніло.
Не випивши, Тарас почав по пам'яті:
Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали.
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
Козацької слави убогих руїн.
Базари., де військо, як море червоне,
Перед бунчуками, бувало, горить,
А ясновельможний, на воронім коні,
Блисне булавою — море закипить...
Читав і ніби бачив той чигиринський козацький празник, коли освячені були ножі. Сам дивувався — пам'ять тримала міцно кожен рядок поеми, слово, хоч написав цей шмат давно й відтоді не перечитував, трудився далі...
Коли дійшов до місця, яке найбільше його самого хвилювало, надпив із чарки, витер уста долонею і мовив, дивлячись на вогник свічки:
"Молітесь, братія, молітесь! —