--— Мабуть, нехай приходить завтра. О п'ятій вечора.
--— То будь здоров! — подав уже зігріту, ласкаву руку. — Злупиш побільше з нього, — кинув у передпокої, — бо ще образиться.
— Послати треба братові. Просив оце...
— На ловця, як кажуть, і звір біжить.
— Дорога ложка до обіду.
— На цій мові будьте здорові!
Жартуючи, потисли ще раз руки, й Гребінка знову пірнув у мжичку.
Мартос прийшов точніше, ніж пароплав із Ревеля. О п'ятій рівно почувся стук у двері, й дебелий пан, років під тридцять, упхався в хату.
— Здрастуйте!.. — гукнув, чомусь відсапуючись, хоча піднявся лише на другий поверх. — Під небеса забралися...
— До бога ближче, — скромно сказав Тарас.
— Я — Мартос, Петро Іванович. А ви — Тарас Шевченко?.. — скосив на ліжко очі.
— У мене все готове. Сідайте ось тут, — подав стілець,— та й розпочнемо.
— Дякую, — вмостився важко. — Витримає?
— Сидіть лишень спокійно... Лице ліворуч трохи, до світла... Так... Не рухайтеся!..
Узяв картон з папером та олівець, примружився, щоб роздивитись краще лице моделі... Що він весь час косить очима? Не бачив зроду ліжка?.. Намалювати б його отак! Мов виглядає чужих курей у шкоду...
— А що то у вас таке? — спитав Петро Іванович, як тільки сеанс скінчився. — В коробці тій?..
— Під ліжком?
— Так.
— Порою, коли журба на душу ляже, беру й пишу...
— Виходить, то ваші вірші?
— Можна і так назвати...
Мартос зірвався з місця, витяг на світ коробку й взяв перший-ліпший аркушик. Поспішно одяг пенсне і прочитав уголос:
Над річкою, в чистім полі,
Могила чорніє;
Де кров текла козацькая,
Трава зеленіє...
Поліз по другий аркуш.
— Багато у вас такого дива?
— Та трохи є...
Гість сів на ліжко, поруч поставив коробку, виповнену папером, і став читати. Мовчки, забувши, певно, де він й чого прийшов.
— А можна мені додому взяти? — спитав нарешті.
— Що ви! — гукнув Тарас. — Навіщо?
— Я покажу Гребінці. Й коли йому сподобаються, то надрукую.
Вперше йому таке пропонували, й Тарас не знав, як бути. Гребінка взяв у нього — торік ще — кілька віршів для альманаху "Ластівка"...
— То як?
— Не знаю... Виб'ють мене за них панове критики!
— Ми теж не ликом шиті — захистимо! Ви знаєте, напевно, Корсакова? То це мій друг.
Звичайно, він не раз стрічався з Корсаковим на вечорах, в театрах і знав, що той не тільки пише про се, про те, а й служить цензором. Кортіло, правду кажучи, пустить у світ свої творіння словом... Гребінка щось загаявся із альманахом... А те, що в цій коробці, йому здебільшого давно відоме, читане і навіть палко схвалене. Мокрицьким теж. Хоч Аполлон художник — на віршах знається!..
— То як, довірите мені свій скарб, Тарасе?
— Беріть, — нарешті зважився. — Та не згубіть дивіться!
— Побережу, яко зіницю ока! — врочисто мовив Мартос і згріб усі папери.
Коли приїхав вдруге, то попросив, вручаючи Тарасові коробку:
— Ми вдвох з Євгеном Павловичем не можемо навести лад. Будь ласка, все прогляньте, пронумеруйте аркуші, поправте, що бажаєте, і... — усміхнувсь, чекаючи, щоб запитав, — і будемо робити книжку!
Тарас стояв, уражений словами про видання, й не чув, що Мартос йому іще розказував... Тепер його поезії побачать світ! Підуть між люди, зможуть заговорити до будь-кого, збудити думку... Леле!..
— Він прочитав та й стогне: "Це щось таке, таке!..", а слів знайти не може... — долинула до нього мова гостя. — Євгену Павловичу забракло слів!.. І я скажу: чудово! Я прочитав про Катрю своїй дружині — плакала. Сидить, Тарасе, й плаче! Тихенько, так, беззвучно. Мов скам'яніла жіночка...
Зробив сеанс коротшим, бо пензель йому тремтів. І тільки Мартос вийшов, сів до роботи. Вперше свідомо сів. Не тільки, аби відбитися чи вилить душу словом, сів, щоб навести у віршах лад... Це ж досі він не читав отак підряд, не вдумувався, чи до ладу, — писав і все. Бувало, правда, тягнувся до цих рядків, журився над їх недолею або читав тихенько якусь поему й плакав; коли ніхто не бачив... Тепер же він осмислював і кожне слово пробував, чи золоте. Місцями сам не вірив, що написав, що це його болі, його журба... Веселого було так мало в його поезії, як і в житті... Порою геть забував про книжку і Петербург, витав у полі, в рідній своїй Кирилівці, бо всі пейзажі списував із краєвидів свого дитинства, з милої його душі Вкраїни... Послати б їй ці думи, ці щирі сльози сина, що прагне щастя матері й тому страждає тяжко, безсилий щось зробити, допомогти!.. Бо тут, бо тут... Накинуться на нього гречі, кукольники, які, аби подужали, давно під корінь вирубали б всі інші мови. Хтось захистить, звичайно, дасть одкоша тим мракобісам в білих, як сніг, маніжках, та як-то їм, цим віршам бідним, матиметься в такім багні!..
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Схопив перо, знайшов ще чистий аркуш і записав. Одразу ж прийшло продовження:
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Міняв свічки. Печалився. Втирав невольні сльози. Й писав, писав, виспівував себе самого, душу свою стражденну, якій усе на цій землі боліло... Вже за вікном давно стояла чорна північна ніч, вже спав давно будинок, місто... Спала десь Україна, зморена в своїй тяжкій недолі... А він писав, висотував з душі слова, й кривавилась на тому місці рана...
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас,
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,
А я — тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...
Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину...
Гойднувся вогник свічки, з дверей війнуло холодом. Оглянувся і не повірив своїм очам — в порозі стояло щось велике і волохате!.. Щоб не всміхнулося, злякався б, мабуть, добре.
— Година друга ночі, а він сидить! Коли б іще за малюванням! — рявкнула нараз проява.
— Вася! Штернберг! — метнувся Тарас до друга. — Васю, а я тебе чекаю вже цілу осінь!..
Поцілувавши Штернберга, Тарас узявсь знімати з нього кожуха й теплу шапку. Вася, що вже розм'як, зігрітий теплом і зустріччю, враз схаменувся:
— Там же, внизу, візниця й речі мої на санях!