— Прийду, прийду. Лише помию руки.
Дівчина нечутно зникла, а він стояв і вдумувався в страшні слова, промовлені йому дитинними її устами. Можливо, вона вкладала у них простіший, звичайний зміст і йшлося в них про пана та кріпака; для нього ж вони лунали мов одкровення. Як же йому, сердезі, жити між двох світів, як поєднати, злити ці два світи для себе і для борні!..
Варварі нетерпеливилося, й вона прислала знову покликача.
Вже за столом, за чаєм, Базіль йому й собі знай підливав міцного рому, й тому невдовзі вони удвох із княжичем дійшли такого стану, коли їх, зрілих уже людей, враз потягло на витівки, як хлопчаків. Княжна хотіла угамувати, проте Базіль відтрутив її з рішучістю, достойною якогось ліпшого застосування:
— Варет, будь ласка, не заважай! У нас з Тарасом чудовий настрій, і ти не псуй його своїми проповідями!
Княжна як стій насумрилася. Дивилася у чашку з чаєм, і це чомусь Тарасові здалось смішним, ба навіть вартим кари. Він підморгнув до молодого князя і помінявся із ним місцями, аби сидіти біля Глафіри. Дівчина йому всміхнулась мило й сказала зовсім тихо, щоб не почув ніхто, крім нього:
— Варвара буде гніватися...
— Заради вас я згоден на будь-які тортури!
— Я — третій зайвий, — сказала сумно дівчина.
— Вас це гнітить?
— Можливо... Гляньте, гляньте, Варвара зблідла... — прошепотіла Глафіра злякано.
— А може, я тут зайвий? — спитав Тарас.
— Ще ні, — зробилась ураз серйозною. — А втім...
— Гадаєте, княжна Варвара...
— Схоже. І це вже крутить у носі князеві й старій княгині…
— Ви так висловлюєтесь, неначе пишете байки чи ще якусь сатиру.
— Я ж родичка, хоча й далека, Миколи Гоголя.
— Та ну?!
— Тихіше! На нас і так вже дивляться...
Опісля чаю Тарас із княжичем затіяли гру в сліпу бабу, і в салоні знявся такий гармидер, якого тут, напевно, ще не було з часів Кирила Розумовського, що збудував палац і все довкола нього. Княгиня й князь уже пішли в свої покої, і не було кому спинити чи втихомирити підвипилих санкт-петербурзьких жартівників. Варвари вони обоє дружно не помічали, й та навіть мусила сама ходити салоном з зав'язаними очима й ловити спритну молодь. Глафіра їй піддалась навмисне, і це княжну обурило. Вона зняла шовкову хустку, тицьнула її Глафірі, пішла в куток і сіла в глибоке крісло. Можливо, іншим разом це вплинуло б на запальних гравців, а зараз ніхто на те і не звернув уваги. Глафіра так старанно виконувала свою комічну роль, що весь салон перетворився скоро в якесь погромище...
Першою прийшла до тями мадемуазель Рекордон, гувернантка малих княжат. Вона нараз спинилася, оглянулася із явним жахом і запитала:
--— А нас за етот шалость не будут трошки висєч?
Гра припинилася. Базіль зібрався був засміятися, та передумав і став знімати пояс і заголяти свою гладку широку спину.
— Я першим іду на стайню, — мовив, удаючи і страх, і виклик долі.
Жарт не підтримали. Глафіра знайшла очима княжну Варвару й теж заховалася в глибоке крісло. Учитель Штрандман метнувся наводити в салоні лад, так ніби й справді всім їм загрожувало шмагання на княжій стайні.
І тут Тарас, щоб розігнати гнітючий настрій, озвався знову весело:
— Сідайте всі, панове, я покажу сільське весілля в лицях!
Підбадьоріла публіка сяк-так вмостилася, і, напустивши на себе виду старого батюшки, Тарас почав "виставу":
— А підійдіть-но ближче, новопре... тьху!.. суть новобрачні й станьте по праву руч, бо я по божій милості кривий на ліве око й не ощущаю оним живую плоть... Чому одразу четверо?
— Нас двоє, батюшко,— защебетав Тарас жіночим голосом. І знову басом:
— Зрю, зрю, но токмо не ворушіться і не вмножайтесь!..
— Господи, то як же їм без діток!.. — заголосив Тарас бабусею.
Всі засміялись...
Раптом княжна звелась на ноги і гнівно мовила:
— Тарасе, як ви можете! Поет-пророк, якому доля випала благовістити своїм братам по вірі й по народові, ви тут блазнюєте, жбурнувши свій святий вінець під ноги! Молюсь за вас, а ви, Тарасе...
У повній тиші, вражений її словами, Тарас підбіг до неї, схопив бліду, тремтячу руку й поцілував.
Княжна спахнула. Очі її взялись туманом.
— Ну як... Ну як ви можете!.. — прошепотіла й ледь-ледь погладила його пониклу голову...
У дивному сум'ятті духу прийшов Тарас до флігеля, сів у пітьмі на круглий м'який диван, який білів при місяці, що заглядав в одне вікно й ледь-ледь присвічував йому замісто свічки... Яка людина, жінка! Яка духовна сила й готовність жертвувати заради інших, бути для них зорею ясною в тяжкі хвилини!.. Така не дасть ні збочити, ні занепасти духом. Біблійна жінка!.. Гетьман був іграшковий, а правнучка, на подив, справжня, пишна своїм духовним світом... Як же вона сказала? "Жбурнувши свій святий вінець під ноги!" У нього, правду кажучи, мороз поповз по спині при цих словах... Ніколи він не замислювався, яким повинен бути, він просто був таким, яким удався... Може, вона і має рацію, можливо, й справді він мусить бути речником високих істин, прапором, завжди й у всьому цільним і непогрішним? Витівками чи недотепним жартом руйнується його пресвітлий образ, лице співця-пророка, що вимальовується з його поезій. Коли читав недавно свою "Слепую", вони усі розчулені були до сліз, хвалили його російську мову й російський вірш, і раптом він — лицедій, зображує сільську комічну сценку!.. Княжні було від чого забути такт і вичитати йому, немов хлопчиськові!.. Звичайно, має рацію. Проте чи зможе він утриматися в її прекрасних рамцях, весь час недремно стежити за тим, щоб бути в образі, який вона вважає для нього справжнім, істинним? Нудна це, мабуть, штука поет-пророк! Ні випити, ні закусити, ні мовити людське, звичайне слово, поупадати за молодицею, яка тебе хвилює і збуджує в тобі земну, — і зовсім не поетичну, — пристрасть... Їй що! Намислила його таким і хоче, щоб він з живого й грішного перетворився на світлий символ віри, на пам'ятник собі самому. Невже його поезії окреслюють його таким? Ні! Мабуть, ні... А втім, хто прагне зрушити зневірений народ до волі, той має стати світочем, який горить, не гаснучи, і по якому звіряють шлях до істини!..
Устав, пройшовся по кабінету, вже вирізняючи усі предмети. А чи підуть за ним таким, Варвариним, козак Антін Яременко, Гнат Бондаренко, оті чудові хлопці, що пригощали його вночі під Межигір'ям? Хтозна, хтозна... Далась тобі та клята думка, висловлена в Суботові!.. Коли б деінде, може, уже й забув би, а там, де тінь Богданова, його душа, витає і квилить досі чайкою (совою виє!), вона здалась пророчою, велінням тих, хто вмер колись за волю, за Україну. Не може ж так тривати вічно. Повинен же хтось прийти, вдихнути в груди людям вогонь борні й пожертви, зібрати всіх в одну могутню силу, вдарити і розірвати пута!.. Гадаєш, ти достойний такої честі?.. Інші вважають так. Яременко не перше мовив слово, він лиш надав цій думці козацького смислу. Ще в Петербурзі висловлювалися такі думки, і тут, у нас на Україні, я чув не раз. Я ніби збудив надію. Старші мене тут кличуть батьком, як то колись отаманів...