— Прекрасно, дивно!.. Тільки, на жаль, втрачається художня сила... Я, що прожив так довго на Україні, і то не все уловлюю... Коли б ця річ була написана доступною для всіх нас мовою, воістину їй не було б ціни!
--— Так, так, — підтримала його княгиня, онука графа-гетьмана, що зберігав у шафі батіг свого дитинства. — Все зрозуміло начебто, а глибина поезії лишається поза душею...
— Можливо, ця поезія для інших душ... — підкинув слівце І Базіль. Підвівся і поспішив туди, де звик шукати найвищий смисл свого буття, — в буфетну.
— Інші — всі неписьменні, — не поступилася стара княгиня.
— Поезія без читача — це той же голос, що вопіє в пустелі, — промовив князь.
— "Кобзар", папа, читають всюди, — втрутилася княжна Варвара.
— І переписують, щоб мати власний, — підтримала її Глафіра.
— Де? Тут, — підвівся князь. — А вся Росія-матінка що-небудь відає про ці чудові вірші? Тож-то й воно! Що толку з того, що ми поплачемо з біди людської? Треба будить Росію, всій розкривати очі на те, що рабство — анахронізм!.. Пробачте, я вже піду... Спасибі за гарний вечір!
Княгиня теж устала.
— Варваро, донечко, ти проведеш мене до спальні? — мовила, коли княжна збиралася заволодіти гостем.
Варвара згасла, ніби згадала враз, що їй уже за тридцять і що давно одквітла її дівоча днина.
— Я мушу йти, — озвалась журно. — Подумайте над тим, що мовив тут князь Рєпнін. Він не завжди був таким анахоретом... Знає людей і світ.
— Спасибі. Я подумаю.
— Ми мало так знайомі, проте я вже упевнена, що бог вам дав не тільки значний талант, а й розум такої ж сили.
--— Дякую за добре слово. Розум — це рідний брат таланту...
Уже в своєму флігелі (він ще не жив ніколи в таких розкішних апартаментах!) Тарас зітхнув полегшено. Ліг на м'яке широке ліжко, заслане тонким, з мережкою по всьому краю, простирадлом, і стомлено заплющив очі... Чудна княжна Варвара!.. Мудра і через те нещасна, мабуть... Кого вона в цім вавілоні мойсівському (бо ж там збираються усі достойніші пани-сусіди) могла зустріти собі до пари? Одні собачники та мочеморди!.. Є, правда, двоє-троє із офіцерів, скажімо, Яків де Бальмен, та й ті весь час у війську та у походах... Яків йому сподобався чи не найбільше. Граф, офіцер, а щира душа!.. Не сподівався зустріти тут таких панів, такий прийом. Скажи комусь, що в домі князя його приймають, мов брата рідного, то не повірять... Яка дочка!.. Яка Глафіра!.. А Ганна, Ганна, що чарувала всіх на балу у Мойсівці!.. У неї диво-очі, якісь аж чорно-сині! І вся вона... Він намалює її портрет, він скаже їй... Хай подумки... Заснути б швидше, може, вона присниться... Бідна княжна Варвара... Щось є у ній... Розумні й до болю чесні очі...
Тихо поплив у них, як в озеро...
...Вперше він зрозумів, що не байдужий княжні Варварі, коли вона приревнувала його прилюдно до вихованки. І це злякало. Не тим, що так боявся дівочих чар, а тим, що знову щемно згадав Суботів і козака Яременка, який хотів хоч перед смертю гульнути з шаблею на вороному. Здавалося, сама всесильна доля (а може, біль України!) ведуть його до того, щоб він з'єднав людей в однім палкім пориві до визволення з-під чорних сил кріпаччини й самодержавства!.. Дивно, що навіть князь з презирством мовить про поневолення селян панами... А Лукашевич, Капніст, Закревський... Віктор. Платон помовчує і, кажуть, сам на стайні б'є кріпаків. Платон навряд чи стане за долю краю рідного... А втім, натхнений Ганною... Далась тобі та Ганна!.. Жінки в ділах історії відіграють активну роль... Гадаєш, правнучка Кирила-гетьмана підніме панство?.. Мабуть, вона сама собою і не спроможеться, а той, хто з нею, ніби духовне віно, візьме права... Ой, не сміши! Яке було гетьманство, такі й права!.. І все-таки для тих, хто звик дивитися цареві в рот і визнав права й закони лише з його благословення, Кирило — справжній гетьман...
Жбурнув сердито пензель. І лізе ж до голови таке дурне!.. Чому — дурне? Коли ти їй до серця, вона — тобі... Мені до серця Ганна, чужа дружина. Стрів би її п'ять років тому, коли була ще дівчиною!.. Вона пішла б, гадаєш, за кріпака?.. Проклятий світ, прокляті люди! А ця піде за вільного, але простого, бідного?.. Ну... твій талант... Що мій талант?.. Багатство... Він мій лише наполовину!.. А чий же ще?.. Народу, краю рідного! Я їй такий до серця, а як підніметься зі дна душі моєї усе, що там зібралося, як потече сторіками по Україні, вона мене жахнеться, мов юродивого! Я їм читав. написане уже давно, а те, що вирвалося у Березані, як повернувся з мандрів на Запорожжя та Чигиринщину, не прочитаю, навіть не покажу. Це не для них. Для інших душ, як мовив княжич. Платону навіть не прочитав... То буде потім... Потім? А зараз осліп кинутися, мов у жертовне вогнище?.. Коли для краю рідного, усяка жертва виправдана й свята по суті! Може, це ще й приємна жертва... Стати — хай тимчасово — власником кріпацьких душ?.. Ти можеш їх не взяти... Вона візьме! Для неї це хоча й огидний, та все ж природний суспільний стан... А як же її слова?.. Слова й діла не завжди одне і те ж. Поговорити можна. А щоб звільнити, знищити несправедливість — замало слів, потрібне чесне діло!..
Узяв тоненький пензель, змішав дві фарби й легко торкнувся копії, яку, вважай, закінчував. Князь мов дививсь на нього і водночас — крізь нього, неначе він був духом, а не людиною із плоті й крові. Це нервувало, муляло. Коли б не знав живого або хоча б не вірив його словам, сказав би зараз без етикету цьому вельможі... Брат декабриста, нині опальний князь... У них свої рахунки з самодержавством... І це вже щось. Для доброго, святого діла нема дрібниць, все має піти на користь справі!..
— Пане, пани вас кличуть на вечоровий чай, — несміливо сказала дівчина, яку недавно взяли з села в покоївки.
— Я вже казав тобі, кирпата, що я не пан! — обурився Тарас укотре. — Художник я, але не пан. Такий, як ти. Збагнула?
— Так не буває, щоб пан та був людиною. Чи те, чи те...— всміхнулася лукаво дівчина
Ця філософська думка, що визріла десь у глибинах його народу, попала прямо в серце. Або ти пан, або людина. Третього не може бути...
— То ви прийдете чи вам сюди принести?