"Громовик" не міняв курсу, і скоро вже можна було навіть розрізнити обрис острова, далі почувся соннії й хлюпіт прибою та бекання кіз; із суходолу дмухнув вітер, напоєний квітковими пахощами.
— Якби не ущелина, то такої ясної ночі можна було б зайти в протоку, — з жалем зауважив капітан Глас, дивлячись, як стерничий міцно прив'язує стерно.
Шхуна кинула якоря за милю від берега, чекаючи сні танку, щоб тоді спробувати переплисти небезпечну протоку до острова Фуатіно. Була справжня тропічна ніч, ніщо не заповідало дощу чи бурі. На прові покотом полягали спати матроси-раятейці, а на кормі, так само недбало, поклалися капітан, помічник та Гриф. Лежачи на вкривалах, вони курили й сонно розмовляли про Матаару, королеву Фуатіно, та про кохання її дочки Наумоо й Мотуаро.
— Таки правда, вони романтичний люд, — сказав Браун, капітанів помічник. — Не менше за нас, білих.
— Авжеж, такі романтичні, як Пільзах, — засміявся Гриф, — а це вже щось важить. Коли він утік од вас, капітане?
— Одинадцять років тому, — з озлістю озвався капітан Глас.
— Розкажіть мені,— попросив Браун, — Я чув, ніби відтоді він ніколи й не виїздив з Фуатіно. Це правда?
— Щира правда, — буркнув капітан. — Закоханий у свою жінку, в те ледащо. Вкрала його в мене, а добрий був моряк, кращого й не знайти, дарма що голландець.
— Німець, — поправив Гриф.
— Це все одно, — відказав той. — Того вечора, як він зійшов на берег і Нотуту глянула на нього, море втратило доброго моряка. Мабуть, вони відразу вподобали одне і одного. Не встигли ми й озирнутись, як вона вже поклала йому на голову вінок з якихось білих квітів, а хвилин через п'ять вони вже гасали берегом, узявшись за руки та сміючись, наче двоє дітлахів. Гадаю, це він висадив динамітом той величезний кораловий риф у протоці. Щоразу я тут обдираю зі шхуни лист або й два мідяної бляхи.
— А що було далі? — допитувався Браун.
— Оце й усе. Пропав моряк. Одружився тієї ж таки ночі і вже більше не приходив на корабель. Другого дня я пішов його шукати. І знайшов у очеретяній хижі серед кущів. Справжній білий дикун — босий, заквітчаний і таке інше, сидить і бренькає на гітарі. Дурень дурнем. Попросив, щоб я переправив його речі на берег. Я послав його під три чорти. І це все. Завтра її побачите. Вони вже мають троє нащадків — чудових дітлахів. Я везу йому грамофон та цілу купу платівок.
— А потім ви зробили його своїм агентом? — запиті Грифа помічник.
— А що ж я мав подіяти? Фуатіно — острів кохання, а Пільзах був закоханий. До того ж він добре знав тубільців. Він виявився найкращим агентом з усіх, що я будь-коли мав. На нього можна покластися. Ось побачите його завтра.
— Слухайте, хлопче, — грізно звернувся капітан Глас до свого помічника. — Ви, може, теж романтик? Коли так, то лишайтеся на шхуні. Фуатіно — острів романтичного божевілля. Кожен у комусь закоханий. Вони живуть коханням. Хтозна, в чому воно тут сидить, чи в кокосовому молоці, чи в повітрі, чи в морі. Історія цього острова за останні десять тисяч років — то самі любовні пригоди. Ніхто краще за мене про це не знає, я розмовляв зі старими людьми, а коли побачу, що ви пішли берегом, узявшийсь за руки…
Він ураз спинився, і двоє слухачів зачудовано глянyли на нього. Капітан дивився через їхні голови кудись у напрямку великої щогли. Вони теж позирнули туди й побачили смагляву руку, м'язисту й мокру. Потім за борт учепилася друга смаглява рука. Далі з'явилася голова з довгими кучерями і, нарешті, обличчя з лукавими чорними примруженими очима, осяяне усмішкою.
— Боже мій! — охнув Браун. — Це ж фавн, морські фавн!
— Це Людина-Цап, — сказав Глас.
— Це Маурірі,— сказав Гриф. — Він мій рідний, кревний брат за священним тутешнім звичаєм. Ми обмінялися найменнями.
Широкі темні плечі та дужі груди піднялися над поруччям, спритне тіло легенько й безгучно стрибнуло на палубу
Браун, що, як на помічника капітана, був досить начитаний, не зводив з прибульця захопленого погляду. Псе, що він вичитав у книжках, безперечно доводило, що цей гість з глибин морських — справжній фавн. Але сумніш фавн, подумав юнак, коли брунатно-золотавий бог лісу підійшов до Девіда Грифа, а той підвівся й простяг йому руку.
— Девіде! — привітався Гриф.
— Маурірі, великий брате! — озвався Маурірі.
І надалі, як велить звичай побратимам, кожен з них називав другого не його ім'ям, а своїм власним.
Воші розмовляли фуатінською говіркою полінезійців, і Браун міг тільки здогадуватися, про що йдеться.
— Далеко ти плив, щоб сказати мені "талофа", — мовив Гриф, коли Маурірі сів, стікаючи водою на палубу.
— Багато днів і ночей чекав я на тебе, великий брате, — підказав Маурірі.— Я сидів на Великій Кручі, де сховано динаміт, який мені доручили стерегти. Я бачив, як ви відійшли до протоки, а тоді знов одпливли в темряву. Я знав, що ви чекаєте на світанок, і приплив. Велике лихо спіткало нас. Матаара вже багато днів голосить за тобою. Вона стара, а Мотуаро помер, і вона сумує.
Гриф, як велів звичай, похитав головою, зітхнув і аж тоді запитав:
— Він одружився з Наумоо?
— Так. Кінець кінцем вони втекли в гори й жили з козами, доки Матаара їм простила, а тоді повернулися й оселились з нею у Великій Хижі. Але тепер він помер, і Наумоо хутко помре. Тяжке наше горе, великий брате: Горі помер, і Таті-Торі, й Петоо, й Нарі, й Пільзах, і ще Інші.
— Пільзах теж! — скрикнув Гриф. — Може, була якась пошесть?
— Багато було вбивства. Слухай, великий брате. Три тижні тому прийшла чужа шхуна. З Великої Кручі я побачив над морем її щогли. Човни тягли її в протоку, але нона не зуміла обійти великого рифу й добряче наштовхнулася об нього. Тепер її вивели на мілину й латають. Із тій шхуні восьмеро білих людей. У них жінки з якоюсь острова далі на схід. Жінки розмовляють мовою, що скидається на нашу, але трохи не такою. Та ми їх розуміємо. Вони кажуть, що ті люди зі шхуни їх украли. Може, со й правда, але вони співають, танцюють і наче вдоволені.
— А чоловіки? — упав йому в слово Гриф.
— Ті розмовляють по-французькому. Я знаю, бо на твоїй шхуні колись був помічник, що говорив французькою мовою. Вони мають двох отаманів, не таких, як решта. В них блакитні очі, як у тебе, і вони — чорти. Вони не платять нам за наш батат, за таро, за хлібні овочі. Вони геть усе в нас беруть, а хто скаржиться, того вбивають Вже вбили Торі, і Таті-Торі, і Петоо, і ще інших. Ми не можемо битися, бо не маємо рушниць, тільки дві-три, і то старі. Вони знущаються з наших жінок. Так загинув Мотуаро, бо він боронив свою Наумоо, а вони її забрали до себе на шхуну. Через це і Пільзаха вбито. Старший з двох білих отаманів, Великий Чорт, стрельнув у нього раз, коли він плив човном, та ще двічі стрельнув, коли він пробував видряпатися на берег. Пільзах був сміливий чоловік, а тепер Нотуту сидить у хаті та водно плаче. Багато людей злякалося й повтікало жити з козами. Але там у горах не вистачає на всіх їжі. Люди не зважуються виходити в море й ловити рибу, не працюють на городах через тих чортів, що забирають від них геть усе. І ми хочемо битися.