Син Сонця

Сторінка 12 з 48

Джек Лондон

VII

Настав золотий тиждень. Від світанку до ночі човни купчилися за двісті футів од шхуни. То була заборонена межа. її охороняли озброєні рушницями матроси. До шхуни допускали тільки по одному човнові за раз, і тільки одному тубільцеві за раз дозволяли вилазити на шхуну. Там під тентом, змінюючись щогодини, четверо білих провадили обмін. Провадили за тими цінами, що їх визначили Пенкберн з Однооким. За п'ять соверенів давали пачку тютюну, за сто — двадцять пачок. Таким чином людожер, хитро посміхаючись, викладав на стіл тисячу доларів золотом і злазив зі шхуни страшенно задоволений, узявши тютюну на сорок центів.

— Чи вистачить у нас тютюну? — з сумнівом промурмотів Карлсен, коли вони відчиняли нового ящика.

Олбрайт засміявся.

— У нас є п'ятдесят ящиків, — сказав він, — а я вирахував, що за три ящики ми дістаємо сто тисяч доларів. Всього закопано мільйон доларів; виходить, що їх можна буде зібрати за тридцять ящиків. Звичайно, не слід забувати про срібло й мідяки. Та еквадорська голота, мабуть, захопила всі гроші, які були в скарбниці.

Пенсів та шилінгів майже не попадалося, дарма що Пенкберн водно допитувався про них. Він удав, наче йому потрібні тільки пенси і щоразу, коли дикуни приносили пенса, очі йому жадібно блищали. Як він і сподівався, дикуни збагнули, що найперше слід обміняти дешеве золото, а в п'ятдесят разів дорожчі від соверенів мідяки краще приберегти наостанок. Напевне, мудрі, сивобороді діди, порадившись у своїх лісових кублах, вирішили підмити ціну на мідяні пенси, скоро збудуться дешевого золота. Хто його зна. Може, ті чудернацькі білі люди даватимуть навіть по двадцять пачок за коштовного мідяка!

Наприкінці тижня торгівля спала. Золота вже майже не траплялося. Часом дикуни дуже неохоче привозили пенні й віддавали за десять пачок, зате срібла виміняно на кілька тисяч доларів.

Восьмого дня зранку торгівлю припинено. Сивобороді діди вирішили здійснити свій намір і стали вимагати по двадцять пачок за одного пенса. Одноокий особисто повідомив про нові умови торгівлі. Білі люди вислухали його начебто дуже поважно й почали стиха радитись. Якби Одноокий знав англійську мову, то відразу змикитив би, що до чого.

— Ми дістали вісімсот тисяч з гаком, не рахуючи срібла, — сказав Гриф. — Це, видно, все, що в них є. Решта двісті тисяч попали, мабуть, до племен, що живуть у глибині острова. Вернімося сюди через три місяці — за той час берегові дикуни виміняють їх собі назад у лісових; до того ж у них уже буде по тютюнові.

— Просто гріх купувати в них мідяки! — усміхнувся Олбрайт. — Це проти моєї ощадливої купецької натури.

— Трошки подуває з берега, — сказав Гриф, дивлячись на Пенкберна. — А що ви скажете?

Пенкберн кивнув головою.

— Чудово. — Гриф підставив щоку вітрові й пересвідчився, що подув легенький і нерівний. — Містере Карлсене, — сказав він, — піднімайте якір і ставте вітрила. А тоді спускайте човни — тягтимемо шхуну на кодолі. На цей вітер нема чого покладатись.

Він узяв початий ящик тютюну, де було шістсот чи сімсот пачок, тицьнув його спантеличеному дикунові в руки й допоміг йому перебратися через поруччя.

Коли на щоглі знялося переднє вітрило, на човнах, що стояли вздовж забороненої межі, зчинився гвалт. А яв витягли якір і "Морську чайку" зрушив легенький вітер, Одноокий, поборовши страх перед наставленими на нього рушницями, підплив до шхуни й нестямно замахав руками, даючи знати, що його плем'я згодне міняти пенса за десять пачок.

— Юнго! Подай горіха! — гукнув Пенкберн.

— Отже, тепер ви їдете просто до Сіднея, — сказав Гриф. — А далі що?

— Далі вернуся з вами по решту двісті тисяч, — відповів Пенкберн. — А тим часом побудую собі острівну шхуну. Крім того, викличу своїх опікунів на суд, хай доведуть, що мені не можна доручити батькові гроші. Хай доведуть, чому не можна! А я їм доведу, що можна!

Він гордо напружив м'язи під тонкою сорочкою, вхопив двох смаглявих кухарчуків і підняв їх над головою, мов гімнастичні гирі.

Агов! Поверніть передні талі! — закричав Карлсон з корми, де вітер уже надимав великий грот.

Пенкберн облишив кухарчуків і, в два скоки випередивши матроса-тубільця, побіг до вітрил.

ФУАТИНСЬКІ ЧОРТИ

І

З усіх своїх численних шхун, кечів та катерів, що сновигали серед коралових островів Південномор'я, Девід Гриф найбільше любив "Громовика", шхуну на дев'яносто тонн, дуже подібну до яхти. Вона була така швидка, що вже давно здобула славу, ще тоді як доправляла контрабандний опіум із Сан-Дієго до П'юджет-Саунду, ловила тюленів у Берінговому морі та постачала зброю на Далекий Схід. Митники її просто ненавиділи й проклинали зате всі моряки нею захоплювалися, а для корабельників, що змайстрували шхуну, вона була хтозна-якою гордістю Навіть нині, проплававши сорок років, "Громовик" усе ще був незрівнянно прудкіш, і ті моряки, що навіч не бачили його, не могли цьому повірити. Тим-то через нього спалахували гострі суперечки, а то й бійки, по всіх портах од Вальпарайсо до Манільської затоки.

Того вечора шхуна пливла, поставивши вітрила гостро до вітру; її великий грот геть обвис, полотнища вітрил щоразу хляпали, коли шхуна здіймалася на гладеньку хвилю, і хоч вітер ледь кивав, а все ж судно легко робило чотири вузли. Девід Гриф уже з годину стояв на баку з завітряного боку, спершись на поруччя, і дивився за борт на ясний фосфоричний слід судна. Легенький вітерець, що відбивався від клівера, п'янкою прохолодою дихав йому в лице й на груди; Гриф був у захваті від своєї чудової шхуни.

— Ну, хіба ж не краса, Тауте? — звернувся він до канака-дозорця і пестливо погладив тикове поруччя.

— Авжеж-бо, хазяїне, — відповів канак глибоким ним голосом, властивим полінезійцям. — Тридцять років я плаваю, але такого судна ще не знав. На Раятеа ми звемо його "Фанауао".

— "Вранішня зоря", — переклав Гриф те пестливе наймення. — Хто її так назвав?

Тауте хотів був відповісти, коли враз його увагу привернуло щось удалині. Гриф і собі став дивитися в той бік.

— Земля, — сказав Тауте.

— Так, Фуатіно, — згодився Гриф, усе ще дивлячись туди, де на яснозоряному обрії темніла пляма. — Ну, гаразд, піду скажу капітанові.