І справді, закон поезії полягає в тому, щоб внаслідок строго визначеного процесу зробити так, аби не лишилося нічого. Саме цим вона й відрізняється від лінґвістичного дискурсу, що становить собою процес нагромадження, продукування і перерозподілу мови як смислової цінности. Поезія не зводиться до сиґніфікації, котра становить собою не що інше, як спосіб продукування смислових цінностей мови. І саме тому вона не зводиться до лінґвістики, що становить собою науку про цей спосіб продукування.
Поетика — це повстання проти своїх власних законів. Сам Соссюр ніколи не формулював такого підривного висновку. Зате інші дуже добре збагнули величину тієї загрози, що криється у простому формулюванні можливости іншого оперування мовою. Ось чому вони зробили все, щоб спростувати її, підпорядкувавши своєму кодові (численню позначника як терміна, численню значеника як смислової цінности).
ПОЕТИКА ЯК ВИПОЛОНЕННЯ СМИСЛОВОЇ ЦІННОСТИ
1. Перший закон Соссюра (закон парности) нітрохи не збігається, — й він сам на цьому наполягав, — із законом алітерації, або ж необмеженої експресивної повторюваности тієї чи тієї фонеми.
Пощо сі змії, що сичать на наших головах? (*)
====
*Расін, "Андромаха" — прим. пер.
====
Ці змії — улюблена забавка лінґвістики повторюваности й нагромадження позначників, що обов'язково мають на меті бозна який ефект значеника: с-с-с-с— — "СЕ" сичить і на рівні позначника, й що більше оцих "с", то більше воно сичить, то більше загрожує й тим більше "експресії". Або ж:
...the faint fresh flame of the young year flushes
from leaf to flower and flower to fruit... (*)
====
*Кволе свіже полум'я нового року жевріє/ від листу до квіття й від квіття до плоду (англ.) — прим. пер.
====
"Ми відчуваємо, — пише Іван Фонажі, — як у цих поезіях Суїнберна дихає вітром, хоча у тексті на це безпосередньої вказівки немає" (Diogene, 1965, n° 51, p.90). Соссюрівська парність — це точно і свідомо обраховане подвоєння, що відсилає до зовсім іншого статусу повторювання — до повторювання не як нагромадження термінів, не як акумуляційного чи алітераційного нагнітання, а як їх циклічного парного анулювання, виполонення через цикл подвоєння. "Голосні точно ґрупуються парами І В ЗАЛИШКУ ПОВИННІ ЗАВЖДИ ДАВАТИ НУЛЬ" (Соссюр). І в емблематичній цитаті, котрою він ілюструє цей закон, — NUMERO DEUS PARI GAUDET (господь любить парне число), — якраз і йдеться про те, що так чи йнак, а невід'ємною властивістю втіхи є не нагромадження Того Самого, не посилення смислу через додавання Того Самого, а якраз навпаки, його анулювання через двоїстість, через цикл анти-голосних, через антиґраму, де фонематична ознака щезає, мов у глибині свічада.
2. В такому ж сенсі потрібно аналізувати і другий закон Соссюра, котрий стосується слова-теми або ж "анатеми", що проходить під текстом. Потрібно збагнути, що тут ідеться не про повторювання первісного позначника, не про репродукування упродовж усього тексту його фонематичних складників.
"Aasen argaleon anemon amegartos autme" не "репродукує" ім'я Аґамемнона, навіть якщо Соссюр і говорить з цього приводу: "Йдеться про те, щоб підкреслити ім'я, слово, намагаючись повторити його склади і надаючи йому таким чином другого буття, штучного й, так би мовити, додаткового по відношенню до слова-ориґіналу". По суті, слово-тема заломлюється в тексті. Воно мов би "аналізується" через вірш і поезію, розпадається на прості елементи, мов у світловому спектрі, а по тому його промені розсіюються по всьому тексту. Або ж, іншими словами, ориґінальний корпус розпадається на "часткові об'єкти". Так що це не просто інший спосіб існування Того Самого, не повторення чи парафраз, не потаємне перевтілення первісного імени бога. Радше це роздирання, подрібнення, розчленуванння, в якому це наймення знищується. Це не "штучний двійник" (який із нього зиск, якщо це просто повторення того самого?), а розчленований двійник, роздерте тіло, як в Озіріса чи Орфея. Ця метаморфоза тіла в його роздертість нітрохи не посилює буття позначника, не повторює його позитивно, — вона дорівнює його смерті, дорівнює його знищенню як такого. Так що тут, у плані позначника, в плані наймення, що його втілює, наявний еквівалент убивства бога чи героя через жертвопринесення. Тільки розчленований, дезінтеґрований у своїй смерті через посвяту (а часом реально роздертий і спожитий у їжу), тотемний звір, бог чи герой циркулює по тому як символічний матеріял для інтеґрації ґрупи. Лише роздерте, подрібнене на свої фонематичні елементи в процесі знищення позначника, наймення бога починає існувати в поетичному тексті і по-новому артикулювати його в ритмі своїх фраґментів, ніколи при цьому не відновлюючись як таке.
Символічний акт полягає не у відновленні наймення бога після його хитромудрого проходження через текст поетичного твору, не у воскресінні позначника. Старобінскі помиляється, коли говорить: "Йдеться про те, щоб розпізнати і зібрати в одне ціле головні склади, на зразок того, як Ізіда складала докупи роздерте тіло Озіріса". Лакан помиляється, коли говорить у своїй теорії символізму (Psychanalyse, V, p. 15) : "Якщо людина здатна бажати стільки інших у самій собі, скільки її члени мають наймень поза нею, якщо вона змушена розпізнавати стільки ж роздертих членів своєї втраченої цілости, котра ніколи не була цілісною, скільки елементів буття становлять метафору цих членів, — то бачимо, що таким чином розв'язується і питання про те, яка ж пізнавальна цінність символів, позаяк вони є її ж власними членами, що повертаються до неї після мандрівки світами у відчуженій формі". Символічний акт полягає не в оцьому "поверненні", не в ретоталізації після відчуження, не у воскресінні ідентичности, навпаки, він полягає у вивітренні наймення, позначника, в екстермінації терміну, в безповоротному подрібненні, — саме воно й робить можливою інтенсивну циркуляцію всередині поетичного твору (як і всередині первісної ґрупи з нагоди свята чи жертвопринесення), саме воно і повертає мову до втіхи, від котрої тут теж нічого не залишається і нічого не походить. Цілої тічки лінґвістичних катеґорій виявилося замало, щоб усунути цей скандал утрати і смерти позначника, цю гарячкову лихоманку мови, котра, як писав Батай, "вимагає від смерти, щоб вона лютувала на її полі і чинила їй збитки".