Вбити вимогу смерти. Може, це робиться для того, щоб жили люди? Ні: щоб вони умирали тільки тією смертю, котру допускає система — щоб живі були відірвані від своєї смерти, щоб вони обмінювали тільки форму свого після-життя під знаком застрахованости від будь-яких ризиків. Те ж саме відбувається і з автомобільною безпекою. Увінчаний шоломом, сповитий запобіжними пасами, припнутий до міту про безпеку, водій обертається в небіжчика, його ув'язнено в іншу смерть, котра вже не має мітичного характеру, — це смерть нейтральна та об'єктивна, як і вся техніка, це штучна і підступно-мовчазна смерть. Прикутий до свого авта, наглухо запакований у ньому, він вже не біжить назустріч своїй смерті, тому що він уже небіжчик. Секрет безпеки, — це наче біфштекс у целофані: вас закривають у домовину, щоб не дати вам умерти (*).
====
*Скрайньою формою такої практики виступає кріоґенізація, себто закриття у морозильну камеру для воскресіння у майбутньому.
====
Вся наша технічна культура творить штучне середовище смерти. Не лише озброєння, котрі повсюдно залишаються архетипом матеріяльного виробництва, але й механізми і щонайдрібніші об'єкти, серед яких ми проводимо своє життя, становлять для нас горизонт смерти, і смерть ця віднині має нерозчинний характер, позаяк вона кристалізувалася й зробилася недоступною: це постійний капітал смерти, де заморожено її живий капітал, так само як робоча сила заморожена в постійному капіталі й мертвій праці. Можна сказати навіть, що все матеріяльне виробництво становить собою не що інше, як велетенський "панцир відпорности", завдяки якому людський рід тримає смерть на віддалі від себе. Звичайно, смерть усе одно тяжіє над людством і таким чином тримає його в цьому панцирі, на котрий воно покладало такі надії. В масштабах цілої цивілізації це щось таке, як образ автомобіля-домовини: панцир безпеки — це мініятюрна смерть, котра зробилася технічним продовженням вашого тіла. Біолоґізація тіла й технізація довколишнього середовища йдуть пліч о пліч у межах того ж таки неврозу нав'язливих ідей. Технічне середовище — це надвиробництво речей, що забруднюють довколишнє середовище, речей крихких, одноразових. Адже лоґіка і стратеґія виробництва базується саме на оцій крихкості й недовговічності речей, воно живе за рахунок цього. Економіка стабільної продукції й добротних речей просто немислима: економіка розвивається лише за умови, що вона виділяє із себе загрозу, забруднення, зношеність, безнадію, нав'язливість. Економіка живе тільки відстроченням смерти, котре підтримується за допомогою матеріяльного виробництва, вона живе відновленням товарного запасу смерти й одночасним заклинанням її через підвищення вимог безпеки — це не що інше, як шантаж і репресія. Смерть остаточно секуляризувался в матеріяльному виробництві, — там вона розширено відтворюється, так само, як і капітал. І навіть наше тіло, що зробилося біолоґічною машиною, моделюється на кшталт цього неорґанічного тіла і таким чином перетворюється в нечистий об'єкт, котрий приречено на хворобу, нещасливий випадок і смерть.
Капітал, котрий живе продукуванням смерти, з таким же успіхом продукує й безпеку — адже це те ж саме, що й смерть. Безпека — це промислове продовження смерти, так само, як еколоґія — промислове продовження забруднення довколишнього середовища. Ще декілька покривал для небіжчика. Те ж саме можна сказати й про суспільні інституції, що становлять гордість нашої демократії: наприклад, соціяльне страхування є соціяльним протезом мертвого суспільства (травень 1968 року: "Соціяльне страхування — це смерть"!), себто суспільства, котре попередньо спустошене в усіх своїх символічних механізмах, в усій своїй системі глибинних обопільностей і зобов'язань, де не мав сенсу ні концепт безпеки, ні сам концепт "соціяльного". "Соціяльне" виникає тоді, коли суспільство бере на своє утримання смерть. Той же ж сценарій застосовується й до зруйнованих культур, що їх воскрешають та убезпечують у вигляді фольклору (пор. М. Де Серто, "Краса мертвого"). Так само й зі страхуванням життя: це домашня варіяція системи, котра повсюдно передбачає смерть як аксіому. Соціяльний вираз смерти ґрупи: кожен матеріялізується лише для іншого як соціяльний капітал, що залежить від смерти.
Усунення смерти ціною нескінченного омертвіння — ось вона, парадоксальна лоґіка безпеки. Ту ж таки ролю в контексті християнства відігравала аскеза. Нагромадження страждань і спокутних покарань могли виконувати ту ж таки ролю панциря відпорности, захисної домовини від пекла. Наш маніякальний потяг до безпеки може тлумачитися як велетенська колективна аскеза, попередження смерти в площині самого життя: завдяки дедалі більшій кількості захисних і запобіжних засобів, що пронизують усі законодавчі ухвали, інституції та матеріяльне устаткування нашої цивілізації, життя обертається в мертвотну рахубу запобіжности, ув'язнюється в своїй домовині, що застрахована від будь-яких ризиків. Рахуба після-життя — замість радикального обрахунку життя і смерти.
Наша система живе продукуванням смерти, хоч і претендує на те, що вона виробляє безпеку. Це переворот? Нітрохи. Це просто спотворення циклу, змикання двох його кінців. Якщо автомобільна компанія переорієнтовується на безпеку (як промисловість переорієнтовується на охорону природи) і при цьому не міняє асортименту, цільових пріоритетів і своєї продукції, то це свідчить, що безпека — це всього-навсього проблема підміни термінів. Безпека є внутрішньою передумовою відтворення системи на певному відтинку її експансії, так само, як зворотній зв'язок є всього лиш внутрішньою процедурою реґулювання систем, що сягнули певного рівня складности.
Після звеличення виробництва сьогодні належить героїзувати безпеку. "За нашої доби, коли кожен може розбитися за кермом будь-якого авта й за будь-якої швидкости, справжнім героєм є той, хто не хоче гинути" (реклама "Порше": "Давайте не будемо звеличувати смерть"). Однак утілити це непросто, позаяк люди байдужі до безпеки: їм було не до смаку, коли "Форд" і "Дженерал Моторз" запропонували їм безпеку в 1955-1960 роках. Скінчилося тим, що її довелося повсюдно нав'язувати. Недалекоглядна безвідповідальність? Ні, цей спротив потрібно пов'язувати із опором будь-яким виявам "раціонального" суспільного поступу, який повсюдно спостерігається в історії традиційних ґруп, — це опір щепленням, профілактичним заходам, безпеці праці, шкільній освіті, гіґієні, контролю народжуваности та багатьом іншим речам. Сливе в усіх випадках цей опір придушували, і сьогодні можна вважати, що існує "природна", "одвічна" і "спонтанна" потреба в безпеці й усіх оцих пречудових речах, які виробила наша цивілізація. Людей пощастило затруїти вірусом самозбереження і безпеки, так що вони тепер ладні до смерти воювати за цю безпеку. Насправді ж усе набагато складніше: вони воюють за право на безпеку, а воно належить зовсім до іншої катеґорії. Що ж стосується самої безпеки, то всім на неї плювати. Тривала інтоксикація призвела до того, що всі повірили, ніби вони мають у ній "потребу": цей успіх становить один із суттєвих аспектів приручення і "соціяльної" колонізації. Те, що цілі ґрупи ладні були радше загинути, ніж піддатися деструктуруванню через терористичне вторгнення медицини, розуму, науки і центральної влади, тепер забулося і заслонилося універсальним моральним законом "інстинкту" самозбереження, — однак воно ввесь час дається взнаки, наприклад, у тих робітників, що не хочуть дотримуватися норм безпеки на робочому місці: чого ж вони прагнуть, якщо не зберегти хоча б крихту контролю над власним життям, навіть ціною власного ризику, ціною зростання експлуатації (адже їм доводиться дедалі хутчіш працювати)? Це не "раціональні" пролетарі. Однак вони борються на свій лад і знають, що економічна експлуатація не настільки серйозна, як "проклята доля", проклята частка, котру ніяк не можна випускати з рук, — частка символічного виклику, що є заразом і виклик безпеці, й виклик власному життю. Господар підприємства може їх визискувати до смерти, однак по-справжньому він їх опанує лише тоді, коли змусить кожного ідентифікуватися з його індивідуальним інтересом і зробитися обліковцем і капіталістом свого власного життя. Тоді він стане справжнім Владарем, а робітник — рабом. Поки триває цей нескінченний спротив моральному порядку безпеки і зберігається свій вибір поміж життям і смертю, визискуваний завжди буде вигравати на своєму власному, себто символічному полі.