ІІ. Ця потуга роз'єднання, дезартикуляції, відступнцтва передбачає радикальну контр-доцільність у вигляді інволюції до попереднього, неорґанічного стану. Нав'язливість повторювання (Wiedergolungszwang) або ж "тенденція до відтворення, що змушує воскрешати й наново переживати навіть такі минулі події, котрі не приносять жодної втіхи" — це передовсім тенденція до відтворення тієї фундаментальної не-події, котрою для кожної живої істоти був попередній, неорґанічний речовий стан, себто смерть. А тому смерть завжди виступає у вигляді повторюваного циклу, руйнуючи конструктивні, лінійні чи діялектичні цільові настановлення Ероса. Пластичність потягу до смерти, еластичність неорґанічної речовини переможно опирається структуруванню життя.
Отож, в ідеї про потяг до смерти, — як в її дуальній формі, так і в безперервній руйнівній формі контр-доцільности потворювання, — існує таке, що не зводиться до жодних інтелектуальних конструкцій західної думки. Теорія Фройда й сама відіграє ролю потягу до смерти у світі західної теоретичної думки. Але тоді, звичайно ж, було б абсурдом надавати їй статусу конструктивної "істини": "реальність" інстинкту смерти неможливо довести, — щоб зберегти вірність інтуїтивному розумінню потягу до смерти, його потрібно зберегти у вигляді деконструктивної гіпотези, себто визнавати його лише тією мірою, якою він деконструює всі попередні ідеї та гіпотези, а також негайно деконструювати і його самого як поняття. Неможливо уявити, — хіба що у вигляді остатнього виверту розуму, — щоб принцип деконструкції був єдиним, котрий деконструкції не підлягає.
Потяг до смерти необхідно боронити від будь-яких спроб редіялектизувати його у вигляді якихось нових конструктивних побудов. Пречудовим зразком подібних спроб можна назвати писання Маркузе. Він трактує смерть як знаряддя репресії: "Теолоґія і філософія сьогодні змагаються між собою в оспівуванні смерти як екзистенційної катеґорії. Спотворюючи природу (!) біолоґічного факту, щоб зробити з нього онтолоґічну сутність, вони освячують провину людства трансцедентальним благословінням, що призводить до її увічнення" ("Ерос і цивілізація"). Це мовиться про "надрепресію". А ось про фундаментальну репресію: "Грубий факт смерти раз і назавжди перекреслює реальність нерепресивного існування." "Адже смерть — це неґативна фінальність часу, тоді як радість потребує вічности... "Воно" непідвладне часові, однак час має владу над "я". Навіть передчуття неминучого кінця, що переслідує нас кожної миті, вносить репресивний елемент в усі лібідові відношення". Не будемо розглядати "грубий факт смерти": репресивністю відзначається не грубий факт, а соціяльне відношення. Найцікавішим тут нам здається спосіб, за яким фундаментальна репресія смерти обмінюється знаками з "розкріпаченням" Ероса: "Інстинкт смерти орудує за принципом нірвани: він тяжіє до стану... де немає потреб. Ця тенденція інстинкту передбачає, що його деструктивні вияви будуть скорочуватися з наближенням до цього стану. Якщо основна мета інстинкту полягає не в припиненні життя, а в тому, щоб покласти край стражданням, усунути напругу, то парадоксальним чином конфлікт поміж смертю й життям тим більше зводиться нанівець, чим більше наближається життя до стану втіхи.." "Звільнившись від надрепресії, Ерос посилився б і, в певному розумінні, поглинув би інстинкт смерти. Інстинктивна цінність смерти зазнала б змін" (стор. 203). Таким чином можна буде змінити інстинкт смерти і подолати її грубий факт згідно зі старою ідеалістичною філософією необхідности і свободи: "Смерть може знову стати символом свободи. Необхідність смерти не перекреслює можливости остаточного звільнення. Як і всі інші необхідності, вона може зробитися раціональною, безболісною". Таким чином діялектика Маркузе призводить до цілковитої баналізації потягу до смерти (а відразу ж за цим текстом в "Еросі й цивілізації" йде "критика неофройдистського ревізіонізму"!). Можна уявити собі, який опір викликає цей концепт у благочестивих душах. Тут застосовується вся діялектика — в одному випадку, "звільнення" Ероса, в іншому, виробничих сил, — щоб покінчити зі смертю.
Потяг до смерти бентежить, тому що він не дозволяє здійснити над собою ніякого діялектичного спотворення. В цьому й полягає його радикальність. Одначе паніка, яку він викликає, ще не надає йому статусу істини: слід запитати себе, чи й сама вона в кінцевому рахунку не є раціоналізацією смерти.
Спочатку Фройд дотримується ось якого переконання (в іншому місці він дотримуватиметься спекулятивної гіпотези): "Ми переконалися, що домінантною тенденцією психічного життя виступає прагнення до незмінности, до зниження внутрішнього тиску, викликаного подразниками (принцип нірвани, як висловилася Барбара Лоу), й це переконання становить один із найпотужніших мотивів, що змушують нас вірити в існування інстинктів смерти" ("По той бік принципу втіхи"). Чому ж тоді Фройд прикладає стільки зусиль, щоб обгрунтувати свій інстинкт у площині біолоґічної раціональности (аналіз Вейсмана тощо) — позитивістських зусиль, треба додати, себто зусиль, що викликають зазвичай співчуття, оскільки вони трохи скидаються на спроби Енґельса діялектизувати природу й ними нехтують з любови до автора. А все-таки: "Якщо визнати беззаперечним фактом, що все живе повертається до неорґанічного стану, вмирає внаслідок внутрішніх причин, то можна зробити висновок: метою всякого життя є смерть, або ж, інакше мовлячи, неживе існувало раніше від живого... Охоронці життя, себто наші інстинкти, наприпочатку були супутниками смерти".
Непросто виділити тут потяг до смерти з позитивізму і зробити з нього "спекулятивну гіпотезу" або ж "чистий принцип функціювання психіки" (Понталіс, журнал "Арк"). Втім, на цьому рівні немає справжньої дуальности потягів: метою виступає тільки смерть. Однак і ця мета ставить важливу проблему, адже вона вписує смерть у порядок таких попередніх явищ, як орґанічне і психічне приділення, мало не в проґраму ґенетичного коду, — одне слово, в таку позитивність, що потяг до смерти доводиться сприймати лише як міт, якщо, звісно, не вірити в його наукову реальність. Фройдові можна протиставити лише те, що він сам же й сказав: "Теорія потягів — це, сказати б, наша мітолоґія. Потяги становлять собою мітичні істоти, що виглядають ґрандіозними у своїй невизначеності" ("Новий цикл лекцій зі вступу в психоаналіз").