Наприпочатку церква утворилася на основі розмежування життя й потойбіччя (після-життя), земного світу і Царства Небесного. Вона ревниво стежить за цим, адже якщо дистанція між ними щезне, то зникне і її влада. Церква живе за рахунок відстроченої вічности (так само, як держава живе за рахунок відстроченого суспільства, як революційні партії живуть за рахунок відстроченої революції — всі живуть за рахунок смерти), однак їй було нелегко нав'язати цю ідею. Все первісне християнство, а пізніше і християнство народне, месіянське та єретичне живе надією на друге пришестя, негайною реалізацією Царства Божого (пор. Мюльман "Революційний месіянізм"). Попервах юрми християн не вірили в рай чи в пекло — їхня візія передбачала просте розв'язання смерти через колективну волю до негайної вічности. Великі маніхейські єресі, що загрожували самим основам церкви, дотримувалися того ж принципу, оскільки вони тлумачили цей світ як аґоністичну двоїстість, на цьому ж таки світі, принципів добра і зла, — вони переносили пекло на землю, що було так само безбожно, як і переносити небо на землю. За те, що вони стирали неземний блиск із потойбіччя, їх жорстоко переслідували, так само, як переслідували пізніше й спіритуалістичні єресі в дусі Франциска Асізького та Йоахима Фіорського, тому що їхня радикальна любов до ближнього була рівнозначна запровадженню загального братерства вже на землі і заперечувала Страшний Суд. Катари теж надто вже прагнули досягти втіленої досконалости, нерозмежованости душі й тіла, іманентного спасіння через колективну віру, що, власне, означало знущання над смертельною владою церкви. Упродовж усієї своєї історії церква ввесь час руйнувала первісну громаду, тому що та мала тенденцію шукати спасіння власними силами, черпаючи енерґію спасіння в обопільній інтенсивності, котрою вона була пронизана. Всупереч абстрактній універсальності Бога й церкви секти й громади практикували "самоврядування" спасінням, що полягало в символічному прославлянні ґрупи і часом знаходило вираз у запаморочливому прагненні до смерти. Неодмінна умова існування церкви полягала в безнастанній ліквідації цього символічного вимагання — й лише за цієї ж таки умови можлива й держава. І якраз тут виходить на сцену політична економія.
Земному засліпленню общинного спасіння церква протиставляє політичну економію індивідуального спасіння. Спочатку через віру (котра, однак, виступає особистим відношенням душі до Бога, а не колективним екстазом общини), відтак через нагромадження добрих справ і заслуг, себто через економію у властивому значенні цього терміну, з її фінальним підсумком та еквівалентними рівняннями. Саме тоді, як завжди буває з появою процесу нагромадження (*), на обрії життя по-справжньому виникає смерть. Саме тоді Царство Небесне по-справжньому переходить на бік смерти, перед котрою кожен залишається сам. І якщо християнство таїть у собі чар мучеництва, самотности і смерти, то це прямо витікає з її універсальности, що передбачає руйнування архаїчних громад. За довершеної форми реліґійного універсального, так само, як у економічного універсального (капіталу), кожен виявляється самотнім.
====
*Наука виступає як нагромадження внаслідок своєї пов'язаности зі смертю, оскільки нагромаджує мертве на мертве.
====
Новітня фіґура смерти набула повсюдного характеру в ХУІ сторіччі. Це сталося завдяки Контрреформації та обсесивно-похоронним іграм Бароко й особливо посилилося з приходом протестантизму, котрий, індивідуалізувавши людську свідомість перед Богом і дезінвестувавши колективний церемоніял, дав потужний поштовх індивідуальному страхові смерти. З нього ж постали і відчайдушні намагання новітньої доби приборкати смерть: етика нагромадження і матеріяльного виробництва, освячення через інвестування, працю і зиск того, що зазвичай називається "духом капіталізму" (Макс Вебер, "Протестанстська етика"); це той механізм спасіння, з котрого потроху вивітрилася аскеза, що панувала у профанному середовищі, — вона поступилася місцем світському виробничому нагромадженню, однак мета залишилася тією ж — захист від смерти.
Аж до перелому, що відбувся в ХУІ сторіччі, середньовічна візія та іконоґрафія смерти ще мала веселий, фольклорний характер. Побутувала колективна інсценізація смерти, котра ще не була загнана в індивідуальну свідомість (а пізніше і в підсвідомість). Аж до ХУ сторіччя смерть живила велике месянсько-еґалітарне свято, що звалося Танком Смерти: королі, єпископи, князі, міщани, маґнати, — всі були рівні перед смертю, кидаючи виклик одвічній нерівності людей, що зумовлювалася походженням, багатством і владою. Це був останній момент, коли Смерть поставала як наступальний міт, колективне слово. Як відомо, відтоді ідея смерти зробилася "правою", індивідуальною і траґічною (*), "реакційною" по відношенню до бунтарства і суспільної революції.
====
*Однак раніше існувала й інша, індивідуалістська песимістична ідея смерти — дохристиянська аристократична ідея стоїків, так само пов'язана з концепцією про особисту самотність у смерті; вона постала в культурі, де зазнавали розпаду колективні міти. Ті ж таки акценти виникають пізніше у Монтеня й Паскаля, в гуманістичному смиренні поміщика чи безнадійному християнстві янсеніста, що походив із суддівського стану (великої буржуазії, котра отримала дворянські привілеї). Однак тут уже спостерігається новітня інтеріоризація страху перед смертю.
====
Наша смерть по-справжньому з'явилася на світ у ХУІ сторіччі. В неї уже не було коси і годинника, вершників Апокаліпсису і ґротескних макабричних ігор Середньовіччя. Все належало іще до фольклору і свята, завдяки якому смерть залучалася до символічного обміну, — звичайно, не з "символічною ефективністю" первісного устрою, але бодай у вигляді колективного фантазму на фронтонах соборів чи в іграх із пеклом. Можна сказати навіть так: поки є пекло, поки є й утіха. Його зникнення із уявлюваного виступає знаком його психічної інтеріоризації, коли смерть із містичного косаря перетворюється на страх смерти. На основі цього психолоґічного пекла виростають нові покоління жерців і ворожбитів, витонченіших і науковіших.