Символічне — це те, що кладе край цьому кодові розділености й розмежованим елементам. Це утопія, що усуває топіки душі й тіла, людини й природи, реального й не-реального, народження і смерти. В символічній операції обидва елементи втрачають свій принцип реальности (*). Однак цей принцип реальности становить собою всього лиш уявлюване іншого елемента структурної опозиції. У розмежованості людина/природа ця природа (об'єктивна й матеріяльна) є всього лиш уявне людини, що зазнала таким чином концептуалізації. В статевій розмежованості чоловіче/жіноче, себто в довільному структурному розрізненні, на котрому грунтується статевий принцип "реальности" (і його репресія), "жінка", що визначається таким чином, становить собою просто уявлюване чоловіка. Кожен елемент розділености виключає інший, котрий стає його уявлюваним.
====
*Так, у символічному плані немає розмежування поміж мертвими й живими. Мертві мають інший статус та й годі, й у стосунках з ними треба дотримуватися деяких ритуальних засторог. Однак видне й невидне аж ніяк не виключають одне одного, це два можливі стани особистости. Смерть — це аспект життя. Канак, що приїхав до Сіднея і попервах сторопів од такої кількости люду, незабаром пояснив це собі тим, що тут мертві блукають серед живих, так що в цьому нічого немає дивного. "До Камо" для канаків (М. Ленар "До Камо") означає "той, хто живе", й до цієї катеґорії можуть увійти всі. Знову ж таки, живе/неживе становить тут розрізняльну опозицію, котру створюємо тільки ми й на котрій ми будуємо нашу "науку" і нашу насильницьку операційність. Наука, техніка, виробництво передбачають цей розрив поміж живим і неживим на користь неживого, котре служить основою науки і її точности (пор. Ж. Моно "Випадковість і необхідність"). "Реальність" науки і техніки знову ж таки становить собою реальність розмежованости живого й мертвого. Сама доцільність науки як потягу, а саме як потягу до смерти (бажання знати), вписується в цю розірваність, внаслідок чого всі реальні об'єкти можуть бути лише мертвими, — себто витісненими в байдужу інертну об'єктивність, на зразок того, як спочатку витіснили туди колись мертвих і смерть.
І навпаки, первісні люди не занурені, як прийнято казати, в "анімізм", себто в ідеалізацію живого, ірраціональну маґію сил: вони не віддають переваги ні тому, ні іншому елементу, тому що просто не відривають їх одне від одного.
====
Те саме відбувається і з життям та смертю в нашій системі: ціна, котру ми платимо за "реальність" цього життя, за те, що переживаємо її як позитивну цінність, — це постійний фантазм смерти. Для нас, що визначаються таким чином як живі, смерть і є нашим уявлюваним (*). А всі диз'юнкції, що виступають основою різних структур реального (це аж ніяк не абстракція: це те, що розмежовує учня й учителя і виступає основою знання як принципу реальности їхніх відносин, — і так далі в усіх соціяльних відносинах, котрі нам відомі), мають свій архетип у вигляді фундаментальної диз'юнкції життя і смерти. Ось чому в будь-якому полі "реальности" кожен з відокремлених елементів, для котрого другий елемент виступає його уявним, маніякально переслідується цим другим елементом як своєю власною смертю.
====
*Це правило наявне і в сфері політики. Так, народи третього світу (араби, неґри, індійці) відіграють ролю уявлюваного західної культури (як об'єкти/прибічники расизму, так і основа для революційних сподівань). І навпаки, ми, себто індустріяльний технолоґічний Захід, становимо уявлюване для них, те, про що вони мріють у своїй відчуженості од нас. На цьому й грунтується реальність світового панування.
====
Отак повсюдно символічне кладе кінець обопільній зачарованості реального й уявного, замкненості фантазму, котру окреслює психоаналіз й у котрій він одночасно замикається й сам, оскільки він теж, за допомогою поважних диз'юнкцій (первинні/вторинні процеси, ПСВ/СВ тощо), установлює принцип психічної реальности ПСВ, невіддільний від його принципу психоаналітичної реальности (ПСВ як принцип реальности психоаналізу), — і саме таким чином символічне кладе кінець і самому психоаналізу (*).
====
*Звичайно, психоаналітична реальність (у Лакана) вже не є даністю ні як субстанція, ні як позитивна референція: вона є назавжди втраченим об'єктом, котрого неможливо знайти і про котрого, зрештою, нічого не можна сказати. Як відсутність, що вписана в мережу "символічного порядку", це реальне зберігає однак всю чарівність гри в піжмурки з позначником, котрий окреслює його. Обернувшись із репрезентації в окреслення, інстанція реального щезає, — але не до кінця. В цьому полягає вся різниця між підсвідомою топікою та утопією. Утопія кладе кінець реальному, навіть якщо воно мислиться як відсутність чи нестача.
Так чи інакше, а Лакан не допускається такої ідеалістичної нісенітниці, як Леві-Строс. Адже Леві-Строс в "Структурній антрополоґії" стверджує, що "функція символічного всесвіту полягає в розрішанні в ідеальному плані того, що в реальному плані переживається як суперечність". Символічне постає тут (звідси недалеко й до його украй спрощеного розуміння) як щось на зразок ідеальної функції компенсації, медіяції поміж розрізненими між собою реальним та ідеальним. Насправді ж символічне просто принижується до рівня уявлюваного.
====
НЕМИНУЧІСТЬ ОБМІНУ
Реальна подія смерти походить з уявлюваного. Там, де уявлюване утворює символічний безлад, ініціяція відновлює символічний лад. Те ж саме чинить і заборона інцесту в сфері родинних зв'язків: на реальну, природну, "асоціяльну" подію біолоґічної споріднености ґрупа відповідає системою шлюбної споріднености і обміну жінками. Головне, щоб усе (в одному випадку жінки, в іншому народження і смерть) було придатне для обміну, себто потрапляло під юрисдикцію ґрупи. В цьому сенсі, заборона інцесту вступає в солідарне й додаткове відношення до обряду ініціяції: в одному випадку, молоді ініціянти циркулюють між живими-дорослими і мертвими-предками — їх дарують і повертають, і внаслідок цього вони отримують символічне визнання. В другому випадку, циркулюють жінки: вони також отримують справжній соціяльний статус лише тоді, якщо їх віддадуть і візьмуть (заміж), замість того, щоб тримати в батька чи у братів для їхнього пожитку. "Хто нічого не віддає, хоча б свою дочку чи сестру, — той мертвий" (*).