====
КІНЕЦЬ ВИРОБНИЦТВА
Ми стоїмо перед кінцем виробництва. На Заході ця форма збігається з виразом ринкового закону вартости, себто з пануванням політичної економії. До того нічого, власне, й не вироблялося — все витікало або ж із благодаті (Господньої) або ж із ласки (природної) такої собі інстанції, котра обдаровує своїми багатствами або ж відмовляє в цьому. Цінність походила з царства божистих чи природних якостей (ретроспективно вони становлять для нас одне й те ж). Ще фізіократи розглядали таким чином цикл, який складається із землі та праці, — у ньому праця не мала своєї власної цінности. Можна спитати себе, чи ж існує в такому разі справжній закон цінности — адже її розподіляють, а отже, її вираз не може стати раціональним. Її форма не має визначеного характеру, оскільки вона прив'язана до невичерпної референтної субстанції. Якщо тут і є закон, то це, на противагу ринковому закону, природний закон цінности.
Вся оця схема розподілу чи природного дарування багатств докорінно міняється, як тільки цінність починає вироблятися, а її референцією стає праця, а законом — загальна еквівалентність усіх видів праці. Віднині цінність визнається за цілком певними діями людської праці (суспільної праці), котрі носять раціональний характер. Її можна виміряти, а отже, вимірюванню підлягає і додаткова вартість.
Розпочинається критика політичної економії — з посиланням на критику суспільного виробництва і режиму виробництва. Одне тільки поняття виробництва, завдяки аналізу такого своєрідного товару, як робоча сила, дозволяє визначити певний додаток (додаткову вартість), який освячує раціональну динаміку капіталу, а поза тим і так само раціональну динаміку революції.
Сьогодні для нас усе знову змінилося. Виробництво, ринкова форма, робоча сила, еквівалентність і додаткова вартість — усі ці поняття окреслювали кількісну конфіґурацію, матеріяльну і таку, що надається до вимірювання, однак для нас вона вже минула. Виробничі сили ще окреслювали референцію, — вона суперечила виробничим відносинам, але все ж таки була референцією суспільного багатства. Зміст виробництва ще підтримував суспільну форму, котра звалася капіталом, і її внутрішню критику. І нагальна потреба революції грунтувалася на скасуванні ринкового закону вартости.
Аж ось ми перейшли від ринкового закону вартости до структурного закону цінности, і це збіглося з випаровуванням тієї суспільної форми, котра зветься виробництвом. І якщо виходити з цього, то чи живемо ми ще в капіталістичному режимі? Може бути так, що ми живемо в гіперкапіталістичному режимі, або в якомусь іншому, геть відмінному од нього. Чи прив'язана форма капіталу до закону цінности взагалі або до якоїсь визначеної форми цінности? (А може, ми направду живемо вже в соціялістичному режимі? Може, ця метаморфоза капіталу під знаком структурного закону цінности є не що інше, як його соціялістичне завершення? Ой-ой-ой!) Якщо життя і смерть капіталу розігруються на основі ринкового закону вартости — якщо революція розігрується на основі режиму виробництва, то виходить, що ми живемо й не за капіталу, й не за революції. Якщо революція полягає у звільненні суспільного і людського виробництва, тоді ніякої революції не може бути навіть у перспективі — адже немає виробництва. Якщо ж, навпаки, капітал — це режим панування, тоді ми живемо все ще за капіталізму, адже цей структурний закон цінности становить найчистішу форму суспільного панування, невловну як додаткова вартість, без посилання на панівний клас чи силове відношення, без насильства, котре цілком і без жодного сліду крови поглинуте знаками, що нас оточують, — форму, котра набула повсюдної операційности через код, у якому капітал нарешті втілив свій найчистіший дискурс поза всіма промисловими, ринковими, фінансовими діялектами, поза класовими діялектами, яких він дотримувався у своїй "виробничій" фазі. Таке символічне насильство повсюдно прочитується у знаках, — аж до знаків революції.
Структурна революція цінности призвела до занепаду всіх баз "революції". Втрата референцій смертельно вражає передовсім революційні референції, котрі від жодної суспільної субстанції виробництва, від жодної істини робочої сили вже не отримують упевнености в перевороті. Адже робота вже не є силою, вона стала знаком поміж знаками. Як і решта подібних явищ, вона виробляється і споживається. Вона обмінюється на неробство, дозвілля, підлягаючи загальній еквівалентності, вона має властивість комутації з усіма іншими секторами повсякденного життя. Нітрохи не зазнавши "відчуження", вона все ж більше не виступає площиною своєрідного історичного "праксису", який породжує своєрідні суспільні відносини. Як і більшість практик, вона є тепер просто сукупністю позначальних операцій. Вона входить до загального опорядження життя, себто у його знакову облямівку. Вона перестала бути навіть мукою, історичною проституцією, зворотній аспект якої ще залишав надію на те, що врешті-решт настане розкріпачення (чи, як вважав Ліотар, площиною втіхи робітничого класу, здійсненням його найзапекліших бажань за умови цілковитого приниження його цінности під ярмом капіталу). Все це вже перестало бути правдою. Знакова форма оволоділа працею, щоб позбавити її будь-якого історичного чи лібідового значення і поглинути її у процесі власного відтворення — операція знака полягає у його самодублюванні, котре ховається за порожнім натяком на те, що він означає. Колись праця могла означати певну реальність виробництва, реальність суспільної мети, що полягала у нагромадженні багатства. Навіть якщо її експлуатував капітал і додаткова вартість, — адже саме тут вона зберігала споживчу вартість для розширеного відтворення капіталу і для його остаточного знищення. В будь-якому випадку вона була просякнута доцільністю, — хоч трудівник і був поглинутий простим відтворенням своєї робочої сили, все ж не можна було сказати, що процес виробництва переживався ним як безглузда повторюваність. Праця революціонізує суспільство вже самою своєю мерзотністю — як товар, чий потенціял завжди перевищує просте відтворення цінности.