Всяке владарювання потрібно чимсь відкупити, відпокутувати. Раніше покутуванням була жертовна смерть (ритуальна смерть короля чи вождя) або ж ритуальне обернення (свято чи соціяльні обряди, себто інша форма жертвоприношення). Тут влада іще розігрується прямо, відкрито. Ця суспільна гра обернення припиняється з діялектикою раба і владаря, де обертаність влади поступається місцем діялектиці відтворення влади. Але й тут має бути покутування влади. Так улаштовано капітал, де формальне покутування влади відбувається за допомогою велетенського механізму праці, заробітної платні та споживання. Економіка є в першу чергу сферою відкуплення, відпокутування, де владарювання капіталу відкуповується, так по-справжньому і не взявши участи у грі, — навпаки, процес викупу обертається у його ж таки власне безнастанне самовідтворення. Можливо, в цьому й полягає необхідність економіки та її історичної з'яви: оскільки суспільство стало набагато ширше та рухоміше, ніж первісні групи, йому терміново стала потрібна така система спокутування, котру водночас можна було б вимірювати, контролювати, нескінченно розповсюджувати (чого не можна було вчинити з обрядом), та головне, щоб вона не ставила під сумнів здійснення й успадкування влади — отож, виробництво і споживання виявилося ориґінальним і безпрецедентним вирішенням цієї проблеми. Симулюючи відкуплення в цій новітній формі, вкрадлива підміна символічного економікою дозволяє остаточно забезпечити геґемонію політичної влади в суспільстві.
Якимсь дивовижним чином економіка зуміла приховати істинну структуру влади, переставивши елементи її дефініції. Тоді як влада полягає в односторонньому даруванні ( в тому числі, й життя — про це ми згадували вище), нам нав'язали цілком протилежну очевидність: начебто влада полягає в односторонньому вилученні та привласненні. Під завісою цього ґеніяльного пересмикування справжнє символічне владарювання може тривати й далі, адже всі зусилля підданців будуть потрапляти у пастку: намагачись відібрати у влади те, що начебто в них узяли, чи навіть силкуючись "перебрати владу до своїх рук", вони всього-навсього будуть сліпо сприяти владарюванню, котре над ними тяжіє.
Насправді ж працю, заробітну платню, революцію треба тлумачити у зворотньому сенсі:
— праця не є експлуатацією, вона дарується капіталом;
— заробітну платню не видирають силоміць, вона теж дарується; слугує вона не для купівлі робочої сили, а задля викупу, спокути владарювання капіталу (*);
— повільну смерть від праці не слід розглядати як щось нав'язане, це відчайдушна спроба, виклик односторонньому даруванню праці від капіталу;
— єдина ефективна відповідь капіталу полягає в тому, щоб віддати йому дарунок, а символічно це можна вчинити лише через смерть.
====
*Надто ж це стає зрозуміло на прикладі "непрямого податку", коли платня односторонньо надається людині, призначається їй без обміну на працю. Це найм робочої сили без еквівалентности: цією трансекономічною угодою стверджується чисте владарювання, чисте закріпачення через дарунок і наділяння.
====
Та коли система, як ми вже побачили, сама скидає з престола економіку, позбавляє її субстанції та довіри, то чи в цій перспективі не ставить вона під сумнів і своє символічне владарство? Ні, адже система повсюдно сприяє пануванню своєї владної стратеґії, себто стратеґії дарування без дарунка-у-відповідь, котра збігається із відстроченою смертю. Те ж таки соціяльне відношення встановлюється в засобах масової інформації та споживанні, адже ми переконалися (в "Реквіємі по Медіях"), що не може бути відгуку, себто дарунка-у-відповідь, на одностороннє поширення передач. Масова загибель в автомобільних катастрофах вже тлумачилася (в проекті CERFI)(*) як "ціна, котру платить колектив своїм інституціям... державні дарунки запроваджують у колективну самосвідомість відчуття "заборгованости". Так що даремна смерть є всього лише спробою заповнити цей дефіцит. Кров на дорогах становить форму відчайдушного намагання компенсувати державний дарунок, який виражається у прокладанні дорожного полотна. Дорожні пригоди таким чином знаходять своє місце у площині, що утворилася внаслідок символічної заборгованости державі. Цілком імовірно, що тенденція до аварій буде окреслюватися тим більше, чим дужче буде зростати ця заборгованість. Всі "раціональні" стратеґії для приборкання цього феномену (профілактика, обмеження швидкости, орґанізація рятувальних служб) насправді виглядають сміховинно мізерними. Симулюючи можливість інтеґрувати дорожні пригоди в межі раціональної системи, вони саме з цієї причини нездатні осягнути суть проблеми: сплати символічного боргу, який утворює, узаконює і посилює залежність колективної спільноти від держави. Навпаки, ці "раціональні" стратеґії лише загострюють феномен. Аби протистояти наслідкам дорожних пригод, вони пропонують запровадити нові механізми, нові державні інституції, себто додаткові "дарунки", котрі тільки ще дужче ускладнюють символічну заборгованість".
====
*Centre d'etudes, de recherches et de formations institutionelles — Науково-дослідний центр із вивчення інституцій (прим. пер.)
====
Отак повсюдно змагаються у боротьбі суспільство й політична інстанція (пор. у П'єра Кластра: суспільство проти держави), що бере гору над ним потугою своєї влади, яка полягає у нав'язуванні дарунків, у підтримці виживання і пере-живання, у загарбанні самої смерти, — задля того, щоб накопичувати цю смерть, а потім помалу тратити її крапля за краплею для своїх цілей. По суті ніхто не хоче приймати цього добродійства, його чимдуж силкуються повернути (*), однак влада завжди дарує більше, аби таким чином дужче закріпачити, і щоб покласти цьому край, суспільство чи індивіди можуть доходити аж до самознищення. Це єдина абсолютна зброя, й від одної колективної загрози її застосування влада може упасти. Перед лицем цього єдиного "символічного" шантажу (барикади 1968 року, загарбання заручників) влада розпадається: якщо вона живе моєю повільною смертю, то я обертаю проти неї мою насильницьку смерть. Тим-то і мріємо ми про наглу смерть, що живемо повільною смертю. І навіть мрія про це видається для влади нестерпною.