Символічний обмін і смерть

Сторінка 2 з 115

Жан Бодріяр

Революція відокремлює кожен черговий порядок від попереднього — й це не що інше, як єдино істинна революція. Третій порядок симулякрів — це і є наше сьогодення, належить він уже не до порядку реальности, а до гіперреальности, і лише його можуть досягати і смертельно поціляти теорії і практики, що й самі по собі плинні та недетерміновані.

Всі сучасні революції прикипіли до попередньої фази системи. Всі вони взяли на озброєння ностальґійний образ реального у всіх його формах, себто симулякри другого порядку: діялектику, споживчу вартість, прозорість і доцільність виробництва, "вивільнення" підсвідомости і витісненого смислу (себто познaчника і значeника, котрий іменується "бажанням") тощо. Всі ці вивільнення подаються як ідеальний зміст примар, що їх поглинула система упродовж цілого ряду революцій, — вона відроджує їх до життя як революційні фантазми. Всі ці вивільнення — не що інше, як перехідний етап до загальної маніпуляції. Врешті, навіть сама революція нічого вже не важить на стадії непевних процесів контролю.

Індустріяльним машинам відповідали раціональні, референтні, функційні та історичні механізми свідомости. Непевним машинам коду відповідали ризиковані механізми підсвідомого, — ірреферентні, трансферентні, невизначені, плинні. Але й саме підсвідоме ввійшло у площину цієї гри: воно вже давно утратило свій власний принцип реальности, щоб обернутися в операційний симулякр. Якраз у тій точці, де його принцип психічної реальности змішується з його ж таки принципом психоаналітичної реальности, підсвідоме знову перетворюється в модель симуляції, — як це відбувається і з політичною економією.

Вся стратеґія системи лежить у гіперреальності цих плинних цінностей. Підсвідоме улягає тим же законам, що й грошова система чи теорії. Цінність панує згідно з невловним порядком породження моделей, згідно з нескінченною низкою симуляцій.

Кібернетична операційність, ґенетичний код, випадковий порядок мутацій, принцип невизначености тощо — все це замінює собою детерміністську, об'єктивістську науку, діялектичний погляд на історію та знання. Сама теоретична критика, та й революція, як і всі детерміновані процеси, становить собою частину симулякрів другого порядку. Вторгнення симулякрів третього порядку усе це вимітає геть, і проти них нічого не важать намагання воскресити діялектику, "об'єктивні" суперечності тощо — це безнадійна політична реґресія. Проти непевности марно воювати доцільністю, проти запроґрамованої молекулярної дисперсії марно застосовувати акти свідомости і діялектичного подолання, проти коду марно використовувати політичну економію чи революцію. Усе це ветхе оружжя (навіть те, що запозичене з симулякрів першого порядку, себто з етики та метафізики людини і природи, споживчої вартости та інших референцій вивільнення) за всіма параметрами нейтралізується загальною системою, що належить до вищого порядку. Все, що вставляється в позбавлений доцільности часопростір коду або силкується у нього втрутитися, тут же позбувається своїх власних цілей, дезінтеґрується і поглинається — це добре знаний ефект відшкодування, маніпуляції та повторного використання на всіх рівнях."Кожен елемент, який заперечує чи намагається повалити систему, має бути вищим лоґічним типом" (Ентоні Вільден, "Система і структура"). Отож, симулякрам третього порядку належить протиставити щонайменше рівноцінну гру, — а чи це можливо? Чи існує така підривна теорія або ж практика, що була б ще більш випадковою і непевною, ніж сама система? Себто недетермінована руйнація, котра стосовно коду поводила себе б так, як революція поводить себе з політичною економією? Як воювати із ДНК? Звичайно ж, не методом класової боротьби. Або ж винайти симулякри вищого лоґічного (чи нелоґічного) порядку, ніж сучасний третій, симулякри, які лежали б поза межами детермінованости і недетермінованости, — але чи будуть це симулякри? Можливо, на порядок вище від коду стоїть лише сама смерть, її оберненість. Тільки символічна відсутність порядку може вторгнутися в код.

Будь-яка система, котра наближається до бездоганної операційности, опиняється перед лицем своєї смерти. Коли система виголошує: "А дорівнює А" чи "два на два буде чотири", то вона зближається до абсолютної влади і водночас до цілковитого посміховиська, себто до імовірної і безпосередньої руйнації, — тоді достатньо тицьнути пальцем, щоб вона розвалилася. Відомо, яку потугу має тавтолоґія, коли вона дублює оцю претензію системи на бездоганну сферичність (черево Убу).

Ідентичність нездатна до існування: це смерть, позаяк смерть у неї якраз і не вписується. Те ж саме відбувається з замкнутими чи метастабілізованими системами функційного чи кібернетичного характеру, котрі приречені на посміховисько, миттєве спростування (а не ту, що виникає внаслідок довгої діялектичної праці), тому що проти системи обертається вся її ж таки власна інерція. Найбільш довершеним системам загрожує амбівалентність — адже вони зуміли обожнити свій принцип функціювання, як це сталося з бінарним Богом у Лейбніца. Чарівливий ефект, який вони справляють, походить, як і в фетишизмі, з глибинного невизнання цих систем, а тому в будь-який момент він може обернутися проти самого себе. Звідси ж і їхня крихкотілість, котра зростає в міру того, як вони досягають ідеальної пов'язаности. Ці системи, навіть тоді, коли вони грунтуються на радикальній невизначеності (втраті сенсу), стають усе-таки здобиччю сенсу. Під тягарем своєї потворности вони падають, як чудовиська з кам'яновугільного періоду, і тут-таки розпадаються на шматки. Такий приділ кожної системи, що рокована своєю власною логікою на цілковиту довершеність, а значить, і на цілковитий розпад, на абсолютну бездоганність, а відтак і на безповоротне згасання — всі пов'язані енергії завжди прямують до своєї смерти. А тому єдиною їхньою стратегією виступає катастрофічність, і аж ніяк не діялектичність. Треба підштовхнути речі до їхньої межі, й тоді цілком природним чином відбудеться їхнє обернення у свою протилежність — і руйнування. А позаяк амбівалентність саме на вершині цінности впритул наближається до цих систем, позаяк саме на вершині пов'язаности їм починає загрожувати прірва занепаду і спотворення, в котрій чигають дубльовані знаки коду, — то саме тому й потрібно рухатися далі, ніж це робить система в своїй симуляції. Потрібно грати смертю супроти смерти — себто вдаватися до радикальної тавтолоґії. Вчинити із власної лоґіки системи абсолютну зброю. Проти системи гіперреальности єдиною стратегією може бути патафізика, щось таке, як "наука про уявні рішення", себто наукова фантастика, яка описує обернення системи проти неї ж самої на скрайній межі симуляції, себто стратегія оберненої симуляції в рамках гіперлоґіки руйнування і смерті (*).