Мене цікавить ваша продуктивність: баш на баш — дайте мені свою робочу силу, і я дам вам змогу користатися з мого капіталу.
І подібні речі: ця афіша може слугувати "загальним еківалентом" для всіх сьогоднішніх суспільних відносин.
4? Якщо глибинне повідомлення афіші полягає не в еквівалентності, себто а=а чи баш на баш (дурних немає, і рекламники це добре знають), то, може, воно стосується додаткової вартости (того факту, що ця операція виражається для банкіра і капіталу у рівнянні: а=а+а')? Це істина (й афіша її насилу приховує), котру всі відчувають нюхом. Капітал провадить тут гру на самісінькій межі, так би мовити, поміж вовком і собакою, він майже не маскується, однак важливо не це, оскільки реклама реально має на увазі не кількісну еквівалентність і не додаткову вартість, а тавтолоґію:
не а=а
й не а=а+а'
а саме А це А,
себто: банк це банк, банкір це банкір, гроші це гроші, і ви з цим нічого не вдієте. Вдаючи, ніби вона висловлює закон економічної еквівалентности, афіша насправді виголошує імператив тавтолоґії, фундаментальне правило панування. Адже якщо банк це банк, або ж стіл це стіл, чи двічі по два буде чотири (а не п'ять, як цього хотів Достоєвський), то це і є справжня довіра до капіталу. Коли капітал говорить: "Мене цікавлять ваші гроші", то він прикидається, що має на увазі рентабельність, задля того, щоб забезпечити собі довіру. Кредит належить до царини економіки, а от довіра, котра пов'язана з тавтолоґією і підсумовує в ній ідентичність капіталістичного устрою, належить до царини символічного.
**Зворотній зв'язок, зв'язок виробника зі споживачем (англ.) — прим. пер.
====
Тут функціює той же сценарій, котрий описано в Бурдьє/Пассерона для шкільної системи: її позірна автономність дозволяє їй ефективно відтворювати структуру класового суспільства. Теж саме й тут: позірна автономність політичної економії (чи, радше, її цінність як детермінуючої інстанції) дозволяє їй ефективно відтворювати правила символічної гри капіталу, його реальне панування над життям і смертю, основою котрого виступає код, що постійно поганяє політичну економію, використовуючи її в ролі медіума, алібі, заслони для своєї непристойности.
Аби машина могла репродукувати виробничі відносини, вона має функціювати. Щоб живити систему обмінної вартости, товар повинен мати споживчу вартість. Такий був сценарій на первісному рівні. Нині симуляція вийшла на другий рівень: товар має функціювати як обмінна вартість, задля того, аби приховати, що насправді він функціює як знак і репродукує собою код (*). Суспільство мусить творитись як класове суспільство, як боротьба класів, воно повинне "функціювати" на марксистсько-критичному рівні, аби замаскувати істинний закон системи і можливість її символічної деструкції. Маркузе вже давно проаналізував це пробуксовування у матеріялістичній діялектиці: замість того, щоб деконструюватися виробничими силами, виробничі відносини тепер самі підпорядковують собі виробничі сили (науку, техніку тощо) і знаходять у цьому нову леґітимність. І тут відбувається теж перехід на другий рівень: суспільні відносини символічного панування підминають під себе геть увесь спосіб виробництва (заразом виробничі сили й виробничі відносини) і знаходять там, у позірному розвитку і революції політичної економії, нову леґітимність і найкраще алібі з усіх, які можуть бути.
====
*Так само, як раніше (в тому числі, у Маркса) існував натуралістичний фантазм споживчої вартости, сьогодні існує економічний фантазм обмінної вартости. Обмінна вартість відіграє для нас у структурній грі коду таку саму ролю, яку відігравала споживча вартість у ринковому законі вартости, себто ролю референтного симулякра.
====
Звідси ж необхідність воскресити, драматизувати політичну економію як структурний екран. Звідси ж і особливий тип кризи, постійний симулякр кризи, з яким на сьогодні маємо ми справу.
На естетичній стадії політичної економії, котра характеризується безцільною доцільністю, руйнується етичний, аскетичний міт нагромадження і праці. Отож, капітал, якому загрожує смерть від цього розрідження цінностей, ностальґійно повертається до свого великого етичного періоду, — тої доби, коли виробництво мало сенс, тої золотої епохи, коли існувала нестача товару, а значить, бурхливо розвивалися виробничі сили. Щоб відновити цільові настановлення, щоб реактивувати принцип економіки, слід відродити нестачу товару. Звідси ж еколоґія, котра завдяки загрозі абсолютного дефіциту дозволяє відновити етику заощадження енерґії. Звідси ж енерґетична і сировинна криза, справжнісіньке господнє благо для системи, котра у свічаді виробництва бачила тільки порожню, спантеличену форму. Криза дозволить повернути кодові економіки його згублену референцію, а принципу виробництва — ту серйозність, котра вислизала від нього. Знову буде відновлено смак до аскези, себто патетичної інвестиції, яка постає із нестачі та злигоднів.
Усе оце звернення до еколоґії, котре відбулося упродовж останнього часу, уже активізувало процес відродження через кризу — але не кризу надвиробництва на зразок тої, що була в 1929 році, а кризу системної інволюції і повторного використання її втраченої ідентичности (*). Кризу не продукування, а репродукування (звідси ж і неможливість осягнути, що ж у цій кризі від істини і що від симулякру). Еколоґія — це виробництво, що черпає свої ресурси в примарі дефіциту, знаходить у ньому природну необхідність, котра надає нової потуги закону цінности. Однак еколоґія відзначається надто повільним впливом. Набагато енерґійнішою терапією виступає раптова криза, на зразок нафтової. Що менше нафти, то дужче помітно, що є якесь виробництво. Щойно сировина посідає позначене місце, робоча сила також повертається на власне місце, і ввесь механізм виробництва знову стає цілком зрозумілий. Все починається з нового оберту.
====
*Американський Сенат дійшов до того, що став оцінювати, скільки ж коштуватиме повернути воду до того ступеня чистоти, яку вона мала до завоювання Америки европейцями ( це "норма 1491 року" — адже Христофор Колумб, як відомо, висадився на континент в 1492 році). Вийшло 350 мільярдів доларів. Однак ці мільярди мало що важать, оскільки ж насправді сенатори вираховували ціну, котру слід заплатити за повернення самої системи до первісної чистоти початкового нагромадження, золотого віку робочої сили. Цікаво, це норма 1890 року, чи, може, навіть 1840?