ІІ. Відрив грошового знака від будь-якого суспільного виробництва — у цьому випадку він стає предметом спекуляції та необмеженої інфляції. Інфляція для грошей виступає тим же, що й зростання платні для продажу робочої сили (тим, що й зростання для виробництва). У всіх цих випадках, процес так само набуває неконтрольованого розвитку, система так само працює з перевантаженням, і це знову ж таки призводить до ймовірної кризи. Відрив платні від "справедливої" вартости робочої сили можна співставити з відривом грошової системи від реального виробництва — в обох випадках спостерігається та ж таки втрата референцій. В одному випадку, це час абстрактної суспільної праці, в другому, це золотий еталон — і обидва вони втрачають свою функцію індексів і критеріїв еквівалентности. Інфляція заробітної платні та інфляція грошей (і зростання виробництва) таким чином виступають одним і тим же типом і становлять нерозривне ціле (*).
====
*А енерґетична криза відразу для обох приносить алібі й становить собою пречудове відмагання. Віднині причиною інфляції, себто структурної внутрішньої кризи системи, можна вважати ціновий "аукціон", який влаштовують країни-виробники енерґії та сировини, — а розхолодженню виробничої системи, що виливається, між іншим, у максималістських вимогах оплати праці, можна протидіяти шантажем, в основі котрого лежатиме ймовірність дефіциту, себто шантажувати споживчою вартістю економічної системи як такої.
====
Звільнившись від доцільностей та афектів виробництва, грошова система стає спекулятивною. Опустившись від золотого еталона, — котрий уже не був представницьким еквівалентом реального виробництва, але однак зберігав на собі його слід у вигляді певної рівноваги (низька інфляція, конвертованість грошей у золото тощо), — до плинних капіталів та загального стану невизначености, вона від референтного знака переходить до структурної форми. Це лоґіка, що притаманна плинному позначнику, однак не в розумінні Леві-Стросса, де позначник ще не знайшов би собі значеника, а в тому смислі, що він позбувся будь-якого значеника (будь-якого еквіваленту в реальності) як гальма, котре стримувало його зростання і необмежену гру. Таким чином гроші можуть відтворюватися самостійно, завдяки простій грі трансфертів та переказів, завдяки безнастанному роздвоєнню і подвоєнню своєї абстрактної субстанції.
"Hot money"(*) — так прозивають євродолари, без сумніву, для того, щоб охарактеризувати це карколомне кружеляння грошових знаків. Але точніше було б сказати, що сучасні гроші зробилися "cool"(**) — цей термін (в Мак-Люена та Рісмена) позначає інтенсивну співвіднесеність елементів, котра однак має безафектний характер, гру, яка живиться одними лиш правилами гри, підміною елементів і скінченністю всіх цих підмін. Навпаки, "hot" характеризує референтну фазу знака, з його окремішністю і насиченістю його реального значеника, з його дуже потужним афектом і слабкою підмінністю. Ми перебуваємо у фазі знаків "cool". Cool — це сучасна система праці, cool — це гроші, cool — це вся структурна орґанізація загалом, а "класичні" виробництво і праця, себто процес вищою мірою hot, поступилися місцем необмеженому економічному зростанню, пов'язаному з дезінвестицією змістів і процесів праці, котра стала cool-процесом.
====
*Гарячі гроші (анґл.) — прим. пер.
**Прохолодний (анґл.) — прим. пер.
====
Coolness — це чиста гра смислів дискурсу, письмових підмін, це легкість, це дистанціювання від того, що насправді грається одним тільки числами, знаками і словами, це всемогутність операційної симуляції. Поки залишається афект і референтність, ми ще перебуваємо в hot. Поки залишається якесь "повідомлення", ми ще перебуваємо в hot. Коли ж засіб комунікації стає повідомленням, то ми входимо в еру cool. Саме це і сталося з грошовою системою. Дійшовши до певної фази відриву, вона вже перестала бути засобом комунікації, знаряддям кругообігу товарів, вона сама стала кругообігом, себто формою, що її набула система в своєму абстрактному кружелянні.
Гроші — це перший "товар", який набуває статусу знака й уникає споживчої вартости. Від цього моменту вони виступають засобом дублювання системи обмінної вартости через видимий знак і таким чином дають змогу бачити ринок (а отже, й дефіцит) в його прозорості. Однак сьогодні гроші роблять ще один крок — вони уникають навіть обмінної вартости. Звільнившись від самого ринку, вони перетворюються в автономний симулякр, позбавлений будь-якого повідомлення та обмінного значення, тепер вони самі для себе є повідомленням і обмінюються теж самі в собі. У цьому випадку вони вже перестають бути товаром, адже в них більше немає ні С.В. [споживчої вартости], ні О.В. [обмінної вартости]. Вони вже не є загальним еквівалентом, себто усе ще медіяторною абстракцією ринку. Вони просто обертаються швидше, ніж усе інше, і не мають з ним ніякої сумірности. Звичайно, можна сказати, що вони завжди були, що від самого зародження ринкової економіки вони циркулюють усе швидше і втягують до цього прискорення інші сектори. Й упродовж усієї історії капіталу існують невідповідності між різними його рівнями (фінансовим, промисловим, аграрним, а також сферою споживання тощо) з огляду на різну швидкість, із якою вони обертаються. Ці невідповідності тривають ще й сьогодні, тому й існує, наприклад, опір національних валют (пов'язаних із ринком, виробництвом, локальною економічною рівновагою) міжнародній спекулятивній валюті. Проте наступає саме ця, міжнародна валюта, тому що вона обертається найшвидше з-поміж усіх валют, вона дрейфує, вона пливе — ця проста гра напрочуд плинного курсу здатна розвалити яку завгодно національну економіку. Отож, внаслідок різної швидкости обернення всі сектори виявляються підпорядковані оцим хилитанням на вищому рівні, котрі, будучи далекими від епіфеноменальности і бароковости ("навіщо потрібна ця біржа"?), становлять собою найчистіший вираз системи, сценарій котрої знаходимо скрізь: неконвертованість грошей у золото чи неконвертованість знаків у їхні референції, плинна всезагальна конвертованість валют поміж собою чи нескінченна рухомість, структурна гра знаків, — а також хисткість усіх категорій політичної економії, щойно вони утрачають свій золотий референт, себто робочу силу і суспільне виробництво: праця і не-праця, праця і капітал стають взаємно конвертованими, всяка лоґіка при цьому зникає, — а крім того, ще й хисткість всіх категорій свідомости, щойно втрачається ментальний еквівалент золотого еталона, себто суб'єкт. Вже не існує референтної субстанції, під юрисдикцією котрої виробники могли обмінювати їхні цінності згідно з контрольованими еквівалентностями, — це кінець золотого еталона. Вже не існує референтної інстанції, під еґідою котрої могли діялектично взамообмінюватися суб'єкти та об'єкти, міняючись своїми детермінаціями довкруг певної стабільної ідентичности згідно з надійними правилами — це кінець суб'єкта свідомости. Можна сказати навіть — це царство підсвідомого. Лоґічна послідовність: якщо суб'єкт свідомости є ментальним еквівалентом золотого еталона, то саме підсвідоме є ментальним еквівалентом спекулятивної грошової системи і плинних капіталів. І справді, сьогодні індивіди, дезінвестовані як суб'єкти і відірвані від їхніх об'єктних стосунків, дрейфують один по відношенню до другого на основі безперервних трансферентних флуктуацій: припливи, підключення, відключення, трансфер/контр-трансфер — все суспільне життя може пречудово описуватися в термінах підсвідомого за Делезом або ж грошової механіки (навіть у рисменівських термінах "otherdirectedness" — адже цей "otherdirectedness", на жаль, в англо-саксонських і не дуже шизофренічних термінах, виражає собою оцю хисткість ідентичностей). Чому в підсвідомого (навіть сирітського і шизофренічного) повинні бути привілеї? Несвідоме становить собою ментальну структуру, котра існує одночасно з теперішньою найрадикальнішою фазою панівного обміну, одночасно зі структурною революцією цінности (*).