====
*Насолода, задоволення, втілення бажань належать до порядку економічного, а втіха — до символічного порядку. Поміж ними належить проводити радикальне розрізнення. Немає сумніву, ощаджування, розпізання, психічний еліпсис, нав'язливе повторювання виступають джерелами певного завдоволення (в певному сенсі, ентропійного, інволюційного, заразом "heimlich" і "unheimlich", звичного і невпокійного, ніколи не вільного від тривоги, оскільки воно пов'язане з повторюванням фантазму). Економічне завжди має нагромаджувальний і повторюваний характер. Символічне ж — обернений характер, воно є розрішанням нагромадження і повторювання, розрішанням фантазму.
====
Коли сміються чи зазнають утіхи, то це тому що тим чи тим чином відбулося спотворення чи скривлення позначника або ж енерґії, внаслідок чого утворилася порожнеча. Це те ж самісіньке, що відбувається в історії про людину, котра згубила ключа в темному провулку і шукає його під ліхтарем, позаяк у цьому єдиний шанс його знайти. Оцьому ключеві можна надавати будь-яких прихованих смислів (мати, смерть, фаллос, кастрація тощо), і вибір між ними все одно неможливий, та це й неістотно: це порожнеча лоґічного розуму, що неухильно подвоюється задля того, щоб зазнати руйнування, і в порожнечі, котра постала таким чином, вибухає сміх і втіха (а не для того, щоб "піднімалося і вивершувалося витіснене дієслова, його запілля" [Ліотар]). Фройд сказав дуже влучно: "Entfesselung des Unnins" — розгнузданість безглуздя. Однак безглуздя — це ні приховане пекло смислу, ані емульсійна бовтанка всіх витіснених і суперечливих між собою смислів. Це ретельна оберненість будь-якого елементу — субверзія через реверзивність.
Через оцю внутрішню лоґіку дотепу належить інтерпретувати й одну із його "зовнішніх" характеристик: його поділяють з іншими, його не споживають наодинці, він має смисл лише в процесі обміну. Жарт або ж смішна історія виступають як символічне майно, як шампанське, подарунки, рідкісні речі або жінки в первісних суспільствах. Дотеп вимагає сміху або ж обопільности у вигляді іншої кумедної оповідки, або ж навіть справжнісінького потлача різних історій. Як відомо, деякі оповідки чи дотепи витворюють цілу символічну мережу змови, коли вони переходять з вуст в уста, як раніше поезії. Все тут відповідає символічному зобов'язанню. Тримати при собі кумедну історію абсурдно, не сміятися буде образою, але й першим засміятися над над своєю ж оповідкою теж на свій лад порушує тонкі закони обміну (*).
====
*Фройд, згідно зі звичною для нього лоґікою економічного тлумачення, вважає, що оповідач не сміється першим з тієї причини, що ініціятива дотепу вимагає певної витрати психічної енерґії, — а отже, для задоволення не зостається вільного залишку. Він сам же й зізнається, що це пояснення незавдовільне.
====
Якщо дотеп необхідно вписується в символічний обмін, то це тому що він пов'язаний з символічним (а не економічним) способом утіхи. Якби ця втіха залежала від "психічного ощаджування", то було б незрозуміло, чому від цієї "вивільненої" психічної потуги ніхто не повинен сміятися поодинці, або ж першим. А отже, діють в цій площині не економічні механізми, а щось інше, й тут потрібна обопільність. Оце "щось" якраз і є символічним знищенням цінности. Адже в поезії й дотепі елементи символічно обмінюються, себто обертаються й взаємно анулюються в процесі тої ж самої операції, а значить, в них установлюється й соціяльне відношення того самого типу. Лише суб'єкти, що позбулися своєї ідентичности як і слова, вливаються у соціяльну обопільність сміху і втіхи.
АНТИМАТЕРІЯЛІСТИЧНА ТЕОРІЯ МОВИ
Як бачимо, в аналітичному тлумаченні марення, дотепу, неврозу і, до певної міри, поезії вимальовуються контури "матеріялістичної" теорії мови. Робота первинних процесів можлива через те, що підсвідоме трактує слова, як речі. Позначник, покинувши площину і цільову настановленість значеника, знову обертається в чистий матеріял, що надається до іншої роботи, — в "елементарний" матеріял, придатний для бганок, зсувів і взаємопроникнень первинного процесу. Звукова субстанція мови набуває іманентности матеріяльного предмета, випадає (якщо подібні формулювання взагалі мають якийсь сенс) поза межі першого членування (смислові одиниці) й, можливо, навіть поза межі другого (одиниці розрізнення смислів). Звуки (чи навіть літери) мисляться в цьому випадку як атоми субстанції, що нічим не відрізняються від атомів тіла.
Може здаватися, що більшої радикальности в підході до мови й бути не може. Трактувати слова "як речі" начебто є принципом глибинних операцій із мовою, оскільки здається, ніби з відкриттям "матеріялістичного" базису мови все вже й сказано. Однак з матеріялізмом тут виходить так само, як і скрізь. Лиха доля цієї філософської теорії полягає в тому, що вона оперує ідеалізмом, поставивши його з ніг на голову, а тому й не здужала подолати його нескінченну спекуляцію, більше того, виступає простою грою чергувань із цим же ідеалізмом. Саме завдяки цьому такі концепти, як "речі" й "матерія", котрі ідеалізм неґативно витворив як своє пекло, як свій неґативний фантазм, спокійнісінько перейшли на стадію позитивної реальности, навіть революційного принципу пояснення, нітрохи не позбувшись тієї абстрактности, що притаманна була їм одвіку. У процесі витіснення ідеалізмові примарилася "матерія", й ця от матерія, обтяжена усіма стиґматами ідеалістичного витіснення, і постає тепер наново в матеріялізмі. Не зайве було б поглянути на такий концепт, як "річ", адже його намагаються окреслити як щось непідвладне репрезентації. З усуненням будь-якої трансцедентности залишається лише груба, непрозора, "об'єктивна" матерія, субстантивний витвір, молярний (*) або ж молекулярний підмурок із каміння та слів. Та хіба ж не видно, що це просто остатній, найбільш витончений з усіх вивертів ідеалізму, і полягає він у відокремленні в цій неподатливій субстанційності всього, що його заперечувало, а відтак і в узаконенні його як свого референтного суперника, як алібі шляхом закріплення в "ефекті" реальности, що є найкращою підпорою для ідеалістичної думки. "Річ", "субстанція", "інфраструктура" і "матерія" ніколи не мали іншого смислу. І "матеріялістична" теорія мови потрапила в ту саму пастку контрзалежности від ідеалізму. Неправда, що слова, виходячи за межі репрезентації, гублячи знакову обумовленість, обертаються на "речі", втілюючи в собі більш фундаментальний статус об'єктивности, більше реальности, і повертаються на стадію останньої інстанції. Гіршої нісенітниці й бути не може.