А тепер сиди тут, на жарі, жди того старого клоуна!
Жалко малої. Хоть би мамка не оддала її свекрусі бившій. А вона може, мамка моя. Бо їй до сіх пір всьо мальчікі в голові да хіхонькі з дєвочками. Як ми з бившим мужем в неї жили – вєчно валандалась десь, не понятно, де ночувала. Тіпа шоб нас не стіснять, бо квартіра ж однокомнатна.
Хотя мамка в мене умна, не то шо свекруха. Свекруха жадна. Прийде до малої на дєнь рождєнія, сяде, руки складе й охає. Да всьо мене одчитує. Хоть би за столом помовчала. В людей празнік, а вона портить.
Ну але хоть малу любить. Її синок он і не прийде, і не гляне. Алкаш. Нада було його зразу кидать, як у роддомі лежала. Дзвоню йому – а в нього п’янки щовечора. Ну ладно, раз – я б ше поняла, а то – щовечора малу обмиває. Ще й мені брехав. Казьол!
А їсти хочеться! Щас умру! Щас когось покличу, попрошу шоколадку купить. Тільки попрілічнєй. Он того, навєрно, в старому светрі – по такій жарі! – і в жовтій хустці на шиї. Нічо мальчік. Високий. Худий тіки якийсь.
"Ей! Ей! Маладой чєлавєк! Вас як звать?"
"Артур", – ну й імячко!
"Купіть, – кажу йому, – купіть мені чіпсів, пожалуста. Я тут одного чєловєка жду і одійти не можу".
А він мені:
"Добре, куплю. Тільки ви тут побудьте, подивіться, має прийти дівчина. Вона постоїть, почекає, потім піде. Може, вас запитає, чи ніхто її не чекав, – то ви не кажіть, що я був. Я прийду через півгодини і принесу вам чіпсів".
За півчаса я умру!
Але ладно. Все одно вряд лі той клоун раньше припреться. Дєвушка якась. Странний пацан.
Я зі своїм бившим мужем на остановці познакомилась. Стою і чуствую – взгляд такий, в спину, оценівающій... І зразу ж так йому повірила, пішла з ним у парк в двінацить годин ночі говорить і пиво пить. Через тиждень мені сказав – я хочу з тобой жить разом, а через два – хочу, шоб ти мені дитя родила. Поженились. Я така дура влюбльонна була. Ну, хто ж знав, шо він алкаш?
О. А он і та дєвушка, навєрно. Бо дуже нєрвнічає. Нє, ну я би таких штанів в жизні не оділа! І блузки такої в глупі ромашки. Ше й на руках якісь вроді браслєтікі з бісєра. Нє, я люблю одіться красіво, щоб зразу було видно, шо красіва женщіна. А це – фіть-фіть, пугало городнє. А красіва ж дєвушка могла буть, якби їй нормальні туфлі і юпочку.
Вже й ушла? Нєрвна якась.
Щас нарешті той пацанчик, Артур, припреться, чіпси принесе.
Інтєрєсно, кому це пам’ятник? Чудік із зонтіком. Навєрно, якись маркіз чи барон. Навєрно, він порох придумав чи рєнгєновскі лучі. Тут, у Львові, люблять таку лапшу. Ми з мамкой не з сюдова. Ми з Рафаловки, це є такий городок біля Сарн, там тіпа наші корні. Сюда мамка на роботу приїхала, як із батьою розвелась. Давно вже. Я ше мала була, в школі училась. Так і живем. А шо їздить? Ми ж не цигани. А муж мій бивший гуцул був. Алкаш!
О. А он і мальчік мій суне, чіпси несе нарешті. По смерть його посилать... Ех, ну і влипла ж я, чесне слово, з цим усім.
"Прівєтік. Ну, давай".
"Я вам приніс піцу".
Піца лежала в красівій картонній коробочці і дуже вкусно пахла. І дєнєг же вона стоїть! Я ніколи в жизні такої не їла і даже не нюхала. Ну чо він мені її приніс? Тіпа на шось надєється? А чо – мона йому всьо пообіщать, аби тіки зара нікуди не йти. Все одно потім не найде.
А яка вкусна!
В жизні нічо такого вкусного не їла!
І дорога, навєрно.
Шо він там каже?
"Яка була та дівчина?"
"Да яка... обична.... чорненька така... в джинсах, на руках такі – з бісєра, – на "чорненька" він сдєлав стойку, на "з бісєра" розслабився. Видно, облом, мальчік. – Ну, і в блузочці такій, у цвіточок".
"Нічого не питала?"
"Да нє. Ушла потом".
"Куди?"
"Да в ту вулицю, кажеться".
Ох і вкусна піца!
Ще пива, і можна було б жить.
Нада спитать для годиться про гроші, а то подумає, шо я якась некультурна.
"Скікі з мене?"
Він достав з кармана чєк і сказав, скікі. Я чуть не встялась. Де я стільки грошей зараз йому візьму? Ну вєчно в мене тєма грошей! Ну вєчно! І шо тепер дєлать?
А цей чудік крутить чек і дивиться на пам’ятник придурку з зонтіком.
"А очі в неї які?" – питає без усякого інтєрєса.
І тут я рішила обнагліть, все одно мені тірять нєчєво.
"Да обичні очі, – кажу. – Слухай, парніша... В мене таких грошей нема..."
А він так безразлічно:
"Да нема – то нема. Мені не треба. А шо ти тут робиш?"
Танцюю, блін.
"Да жду чєловєка".
"І довго ще будеш чекати?"
Він шо – в кафе мене пригласить собрався?
"Да пока не прийде".
"А він прийде?"
Точно собрався, видно, понравилась – он і на ти перейшов уже. Класний парніша, піцу подарив. Тільки пізно ми встрєтілісь.
"А шо?" – питаю.
Він зібрався шось казать, але тут по мене прийшли...
"Тобі, бачу, не скучно, Наталі! – сказав той клоун, якого я ждала. Анді, чи як його там звать. І взяв мене під руку. – Ну, пішли".
З ним був якийсь циган. Навєрно, забоявся сам іти. Думав, я тож приведу кого. А шо мені вже тєрять?
Даже з парнішою тим у жовтій хустці, Артуром, попрощатись не дав. Поволік. Вулиці за три притормозив трохи, я вже задихалася: жара – і так пертись. Питає:
"Ти нічого не відчуваєш ще?"
"Да нє".
"Ну, вже скоро".
Що скоро – питать не стала. Нічого харошого.
"Оце твій колега, – знову сказав на ходу і показав на цигана. – У нього немає імені. Можеш звати його Крадій".
Канєшно. Як же ще цигана називать? Всі вони ворюги. В мене один раз чуть малу не вкрали. Ми з нею по парку гуляли в неділю... Може, цей самий і крав. Колєга! Хароша мене жизнь жде!
Як дошли до проспекту Свободи, за пам’ятником Шевченку той клоун одкрив якийсь люк і сказав мені:
"Лізь".
Щас! Всю жизнь мічтала лізти в каналізацію в туфлях на платформі. Так йому і сказала.
"Наталі, – каже він мені, – по-перше, це не каналізація, а Полтва, а по-друге, забудь слово "не буду". Ти вже не людина, з учорашнього вечора. Я ж тобі казав – тепер ти не така. Тепер ти, наприклад, ніколи не постарієш і жити будеш довго-довго. Ну, скільки жити будеш, це від твоєї дочки залежить. Я тобі потім поясню. Але жити будеш не тут. І там усе не так, де ти віднині. Там треба слухатися наказів. І самій уміти наказувати. Он йому, наприклад", – показав на цигана.
Шось я очєнь сумніваюсь, шо цей ворюга-циган мене слухать буде.