Енкі був розумний дід, добрий дід, тільки трохи... ну як то – шумерський бог. Марининого хлопця він, наприклад, називав Гільгамешом. Спробуй вимови!
Артура називав Енкіду.
Заскрипіло, загриміло – трамвай із депо поліз.
"Ага, – сказав Енкі, – то це чемна дівчина Марина Чех гуляють Києвом? Чемна дівчина плакала, і в неї розмазана помада?"
"І що?"
"Витрись".
Хустинки в нього чистенькі. Він узагалі не бомж, він – шумерський бог.
"Що вчора робила?" – спитав Енкі, аби що спитати, бо трамвай хитало дуже, і Марина вже сильно поблідла, її захитує в транспорті, дуже незручно – до батьків їздити треба аж 300 з гаком кілометрів маршруткою. Зі Львова ближче було. Але Львів закінчився бакалавром, а магістерський диплом їй потрібен був київський. Так казала. А може, просто через те, що її хлопець пішов сюди – то і вона за ним.
"Були в Артура", – відповіла Марина, аби відповісти – її вже починало нудити.
"З ким?" – запитав Енкі, аби спитати.
"З Олегом. І Юля була".
"Юля?"
Олег – то був її хлопець. Артур – Олегів товариш, сусід зі Львова, а Юля – Маринина однокласниця й одногрупниця, у Львові і тут теж.
"А що"... – подумала Марина, згадавши Юлю і уявивши, що б та їй відповіла, якби розказати, як вона оце сьогодні, в цього придурка з його чаєм... Юля би сказала: "Та капець, яка пристрасть! Прямо дах зірвало хлопцю".
Подумавши так, розсердилася.
І нудити перестало, від злості.
"Юля, Юля... – бурчав тимчасом Енкі. – Часто – Юля".
"Вони – пара".
"Хто?"
"Юля й Артур".
"Давно?"
"З літа".
"Ти?"
"Що?"
"Помогла їм".
"Ну... я подумала – так буде всім краще. Олегу. Щоб усі ми разом тепер. Щоб я не ходила до Юлі, а він не валандався хтозна-де. Він із Артуром – дуже... прямо дивно, як вони... дружать".
"Так?" – перепитав Енкі. Побурчав, як ведмідь, черевом. Посовався на сидінні.
Люди дивилися на них – студентка магістратури і бомж. Вони ж не знали, що він не бомж.
"Живуть?"
"Ні. Вона – у Ворзелі, в гуртожитку. Він – на Подолі. Батьки йому купили квартиру".
Марина зі своїм хлопцем уже аж два місяці жила. Від самого першого вересня. Від самого початку життя в Києві.
"Довго ще?" – спитала про дорогу.
Енкі сказав.
Рипів трамвай.
Дорога взагалі довга-довга, коли вперше їдеш, коли Марина вперше їхала від метро "Берестейська" трамваєм до їхньої квартири з Олегом, то їй здавалося – проминула цілу вічність брудних дворів, закинутих заводів, будок із гральними автоматами, плакатів, реклами і покривлених тротуарів із калюжами.
Тепер – нічого, звикла щодня. Всього якихось 15 хвилин.
"Метро, – сказав Енкі. – Виходимо".
Вони вийшли і спустились по оббитих, вищерблених сходинах штовхатись у підземному переході, між брудних, темних стін, слабенького освітлення, запаху могили.
Продавали яскраві салатові шматяні квіти на могильні вінки, тапки, шкарпетки і журнали.
"Енкі, – спитала Марина, задивившись на обкладинку журналу і спинившись, –слухай... Інанна – вона в шумерів богиня чого?"
"Казав".
"Сходу сонця там… родючості…. Слухай, а хіба пристрасть… ну… плотське кохання... воно не те… не її?.. ну… якщо за логікою, якщо родючість…"
"А що сталося?"
"Та нічого".
Пішли далі. Метром ще їхати довго. Через пів-Києва.
"Ти куди зараз? До нас?" – спитала в Енкі.
"До річки. Жетон дати?" – в Енкі постійно купа тих жетонів, у смітті він їх знаходить, чи що?
Марина хотіла з ним піти до річки, тобто до Дніпра. Розвіятися, погуляти, але ж Олег там чекає. І думає щось. Дзвонив он – вона звук вимкнула.
Що би йому збрехати?
У вагоні метро стіни рекомендували найкращі курси з вивчення англійської мови, найкращих розробників і розкрутників сайту за один день, а ще – сходити до супермаркету "Космо" і купити шампунь із якоюсь новою формулою всередині.
Марина подивилася на стіни, подумала про щось: чи то про свою непристойну пригоду, чи то про богиню Інанну, а потім вже не думала, бо полізла через телефон до соціальної мережі й підвисла там, не помічаючи ні грамотних стін, ні мам із малими дітьми на руках, яким тре' було поступитися місцем.
На зупинці трамвая, як вийти з метро "Берестейська", горів синьою зіркою високий офіс "Київстару".
"Стемніло, – подумала Марина і погладила пальцями в кишені блискучий, слизький каштан. – Що ж Олегу збрехати?"
Хотілося кави.
Уявила собі теплу каву в кухлі. До кави уявилася маленька однокімнатна хрущовка, яку знайшов і винайняв для них Олег. А потім і сам Олег. Чорне стрижене волосся. Чорні очі. Смаглявий довгий ніс. Широкі плечі. Худий живіт. Червоний плетений светр із ромбами.
Можна правду розказати, але, по-перше, він піде і наб’є морду тому хлопу з Воскресенки, і повибиває йому зуби, і наробить собі проблем, а по-друге… було там щось таке… про що треба подумати, і щоб не заважали, щось – ух, класне! Секунда якась…
Приїхала маршрутка, що йде "по трамваю".
Марина стояла, хапаючись за поручень, щоб не впасти, і цілу дорогу до своєї зупинки думала, що збрехати і чи зайти зараз до магазину, чи не треба.
Краще б вона подзвонила Юлі.
У Києві "під’їзд" називають "парадноє". Марина ніяк не розуміла спочатку, що вони питають, коли питали.
У під’їзді не світилося.
Марина пройшла вздовж стіни з білими латками – де фарба пооббивана меблями, які носять по сходах. У дешевих будинках часто міняються жильці – знімачі дешевих квартир.
Марина присвітила собі мобільним, впихуючи у шпарину ключ.
У квартирі не світилося ніде.
У квартирі пахло хрущовкою, сміттям і смаженою рибою – сусіди знизу смажать.
Марина подумала, що квартира порожня, але Олег був – вона його побачила, як зазирнула в кімнату, він сидів перед вікном і дивився у двір.
Таке щось зловісне було в цій квартирі, темній і тихій, де нічого не шумить, ні брехунець, ні кулер комп’ютера, але Марина думала про себе, про те, що ж тоді було таке –мов якась деталь, відчуття, і ще думала, що збрехати.
Олег її нічого не питав, але вона сама мусила говорити, і вона стала говорити:
"О, ти чого без світла? А я з Юлею гуляла… Ми Подолом гуляли… Зайшли ще кави випили… Хочеш кави? Я зараз…"
Він мовчав.
Він дивися на неї, крізь неї, повз неї.
Вона стягнула чоботи, взула тапки з собаками і твердими підошвами, куртку знімати не стала – там рукав обірваний у блузці, хай потім.