— Паперовий лицар... Пху!.. Слизняк без кістяка... Що ти собі досі думав, Гаврику ?.. Ні, брат, — досить з тебе такої психології! Насамперед — забудь про "неї". "Вона" не для тебе. Та й ти сам — не для себе. Ти тепер тільки непомітна крихотка великої армії, що зараз б'ється за краще майбутнє. Тільки для неї, тільки для цієї армії, для спільного діла, будь чесним, хоробрим, справедливим...
І знов ловив себе на мудруваннях і тоді знов думка — до Тасі... Чи й вона так само плутається в тенетах роздуму, сумнівів і вигаданих химер?
— А так, так... І вона!.. Он Маринка — та довго не роздумує. У тієї все ясно й просто.
Відтоді як щасливий Нагнибіда відшукав Маринку в п'ятигорському госпіталі, її обличчя, мов із повного келіха, розливало проміння щастя на всіх хворих і поранених. Навіть мертвим вона закривала очі й укладувала руки так, що небіжчики набирали непорушного спокою й ніби говорили всим своїм виглядом; і —
— Ну, тепер, нарешті, відпочинемо...
Маринка не розуміла, що може роз'єднувати молоду пару, коли очі шукають рідних очей, а на губах тремтять споконвіку відомі й повік нові слова.
— Тасю !.. Гаврило Петрович же любить вас, — я знаю. —І ви його любите... Хіба ж не правда ? І
Тася червоніла й роблено суворим голосом заперечувала:
— Не говоріть дурниць 1
Але Маринка хватала її за руки, танцювала навколо, турсучила й щебетала:
— Угадала, угадала, угадала!.. Хіба ж я не бачила, як ви плакали над ним, коли ждали його смерти?.. І цілували...
Але Тася серйозно розгнівалася:
— Маринко!.. Іще слово — і ми розійдемося!
На диво, Маринка помітила в обличчі подруги таку глибоку тугу, що здавалося, Тася ось — ось розплачеться. Вона схаменулася:
— Та моя ж золота Тасичко! Простіть дурну Маринку, я. більше не буду. Я ж хотіла, щоб якнайкраще, бо ніяк не
зрозумію... Ну, не буду, не буду.
Рогожін другого дня виписався з лазарету, й пішов до штабу південносхіднього фронту, куди входила 1-а стрілецька дивізія. На ґанку зустрів Байсунгурова.
— Рогожін!
—г Климе! Невже ти ? От іще раз — несподівана зустріч! Приятелі обнялися.
— Ну, не зовсім несподівана. Я, брат, до тебе—комісаром.. —
— Як так?
— А ти ще не чув? У штабі Гайченця вирішили дати тобі 1-й стрілецький полк. Пішли наші вгору, Гаврику!
Рогожін не зміг сховати цілковитого задоволення.
— Ну що ж? Повоюємо, Климе!
— Хм... Може й повоюємо. Там далі видно буде. — А що таке? Чого такий панахидний настрій?
:— Та бачиш... Є така штука... Ти вільний зараз?
— Цілком вільний.
— Ходім на Гарячу горку, там погомонимо. А разом і на рідні гори глянемо. Сумую, брат, за Владикавказом!
Приятелі пішли через Миколаївський квітник. На кожнім: кроці їм заступав дорогу живий квітник молодих і літніх красунь, веселих, безтурботних дівчат і жінок, що метеликами вилися біля штабу армії, біля всяких установ, абож просто ховалися в закутку курорту від життьових бур.
Байсунгуров задуманим поглядом провів якусь русяву головку й запитав:
— До речі, я чув, що ти женишся?
— Що ти? З ким?
— Та ти, брат, не валяй Ваньку. В госпіталі наших двоє лежало, розказували... Чи може не так ? Ну, тоді вибач на цім слові.
Рогожін хвилинку помовчав.
— От що, Климе... Я колись розкажу тобі все^ А покищо — прошу тебе, облиш цю тему. Повір, друже, — це не звичайна історія, а щось серйозніше.
Голос йому затремтів. Байсунгуров допитливо скосив очі на виснажене обличчя приятеля й тепло промовив:
— Ну, ну, — нехай і так. Я просто хотів допомогти тобі,, дивак ти такий... З Рогожіною я знаюся давно. Приятелював, навіть. От я й подумав: може вам важко порозумітися, то я б пішов до неї від тебе сватом.
Жаден мускул не ворухнувся на обличчі Рогожіна. Тільки брови посунули до перенісся.
— Це — неможливо.
— Чому?
— Тому що вона — моя дружина ось уже більше 5 років.
Бай су игу ров спинився, остовпівши від зачудування, але Рогожін попередив його запитання:
— Вона — моя дружина ще відтоді, як я був бідним козаком — неуком. Але... навіть губи моГ не знали її губ і ми розійшлися з того самого моменту, як піп записав поруч наші тімення.
— Та це ж.... романтика якась!
— Ні, це не романтика. Це непорозуміння, що ламає все моє життя. І я в ньому тямлю не більше твого. Отже — облишмо це. Кінець — кінцем життя все розв'яже. А не життя, то смерть.
Крутими мальовничими стежками зійшли приятелі на Гарячу горку Й сіли на майданчику біля водограю.
— Яка краса!
Під ногами кишіло комашнею сіре, запорошене білим пилом місто. Праворуч — мальовничою декорацією встали Машук і Бештау. Ліворуч, унизу, за Підкумком, притулилася Гарячо-водська станиця, що здавалася звідси іграшкою. Просто перед очима зеленою цяткою манячили Есентуки й фантастичним маревом здіймався під горами Кисловодськ. Далі ввесь обрій заступали верховини Кавказьких кряжів. Вони грали зелено-голубими, фіялково — бузковими, ніжно — сірими півтонами своїх зламів. Над ними вставали білі шпилі й бані, а двоголовий Ельбрус горів рожевими фарбами на блакитних і смарагдових плямах вечірнього неба.
Дивилися мов зачаровані.
— Климе! Я пригадую, майже рік тому милувався такими ж білими верховинами у Владикавказ!. Починався шурган. Говорили тоді про завірюху громадянської війни, що ось — ось задме на Північному Кавказі. Так і сталося. Революційний гураґан погнав нас із Терека на Кубань. Тепер білий шурган мете з півночі й гонить усіх нас назад, аж до тих гордовитих верховин. Он там десь за Бештау й Мінеральними водами скаженіють "вовчі сотні" Шкуро й насідають на Невинно-миську денікінські батальйони. Залишилася тільки цяточка радянської Північно — Кавказької республіки. Ліворуч — гори, стіна. Позаду — піскові степи, смерть. Що ти думаєш про це ?
— Якраз про це я й хотів побалакати. Додай іще: армію стиснуто на невеличкій площі. Від Прокладної, з Терека, проти нас наступають полки Бічерахова. Червоноармійці роздягнені, розбуті, голодні й хворі. Почався тиф. Немає гарматнів і набоїв. Немає харчів і лікіз. Дезорганізація переходить усякі межі.
— Дек що ж це? Кінець?
— Ні, це ще не кінець. Ти ж знаєш, що червоноармійці уміють терпіти голод і злидні, уміють люто битись і перемагати абож хоробро вмирати. Уміють налагодити й сувору дисципліну. Найкращий доказ тому —— Таманська армія. У нас е близько 150 тисяч бійців і 200 гармат проти денікінських 40 — 45 тисяч. Ми ще могли б оздоровити армію й перемогти, коли б...