Золото, золото, золото..
Спекою нестерпучою падають золоті стріли на голову. Сонце золотавим бурштином відбивається в буйних кетягах винограду, сльозами — перлами сяє в ягодах запашного, прозорого шашла. Золото й перли. Золото іі сльози.
Мати ріже кетяги, Гаврик носить важкими корзинами. А з-за паркану — хазяйська дочка. Чи то не батьківський виноград горить золотавими іскорками в чарівних карих оченятах? Чи не він п'янить голову розкошами молодого пещеного тіла?
Гаврикові — сімнадцять, Гаврик спотикається від солодкого чаду й чує позаду глузливий регіт:
— Латки свої підбери, лахмітнику! Не задивляйся на сонце, бо очі вилізуть!
У голову — образа окропом. Горить вона полум'ям, пече немилосердно. — Куди тобі, харпакові, до щастя! Твоє місце — отам, біля чужого винограду, біля лопати й корзини, за 60 копійок на власних харчах!
— Мамо!.. Киньмо роботу, нехай їм грець, глитаям проклятим !
— Що ти, що ти, синку?.. (Шепотом переляканим). Як, ославлять неробами, хто тоді на роботу візьме? Що тоді зимою жуватимемо, хлопче? Зціп, краще, зуби, синку, та мовчи, — якось дотягнемо.
Руки болять, спина ниє. А піт струмочками — за комір.. І золоті мухи роєм навколо: жалять, ранять, насідають звідусіль. А в кожної — золоті погоки крильцями...
— М-а-м-о!..
... І знов — м'яка жіноча рука й лід.
Теплий літній ранок над Урусколем. Комиші зеленою стіною стали понад водяним дзеркалом, розступилися далі,, далі й потонули в ранковій імлі. Десь лунко й тоскно продзвенів тужливий лебединий спів і завмер у степу. Загелкали гуси, знімаючись на пастівники, й сердито — сердито заперечив їм щось баклан. Ворухнув комишами легенький вітер і затих. Турдукнув сторожкий фазан у гущавині гребенчуків та ожини. Прозорий туман здіймався вгору й танув у ранкових голубих серпанках. Десь на далекому сході простори затремтіли першою рожевою посмішкою: народжувавсь день.
А на березі — тендітна мила постать: русява головка — як май, і очі — як прозорий чистий ранок.
— Т-а-с-ю... ^^^к^
— Лежи, милий, лежи хороший...
Рогожін відкрив очі й побачив над ліжком — її, змарнілу н заклопотану. За нею пливли — коливалися високі, білі стіни й голубі картки неба за вікном... Ледве ворухнув губами:
— Де я?
— Не питай, не думай нічого. У П'ятигорському. Засни й відпочинь.
... І знову голубий ранок над Урусколем. І тихий, цілющий сон. ^к^^^
Помічник комбата 1-го Ставропольського, Левковнч, сам себе не тямив, коли бурею налетів на с. Надежду з трьома сотнями повстанців, рубаючи денікінців на капусту. Полковника, Доногуєва, з кількома виконавцями його жорстокого наказу, захопили на гарячому. Похапцем кинулися до ями й руками одгрібали землю, рятуючи замучених товаришів. Декого, зверху, пощастило повернути до життя, а глибше всі вже лежали трупом.
Левкович ледве стримував справедливу лють, коли привели до нього Доногуєва. Стис кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні й придушеним голосом видавив:
— Жалко витрачати кулю на собаку, але — ми не кати: живих у землю не закопуємо!
Круто повернувся до своїх:
— Розстріляти!
Забравши кількох урятованих" марш-маршем подалися назад, мимо Ставрополя, на Незинку, доки ще не повернули назад частини, що їх послав Доногуєв навздогін за партизанами*
... Рогожін поправлявся мляво" але вірно. Спочатку вітав у голубому мареві радісних спогадів і сподіванок. Тася сама підтримувала цей бадьорий соняшний настрій,— проте серйозних балачок уникала.
— Тасю... Нам треба, врешті, розв'язати наші непорозуміння. Ти пам'ятаєш — нашу урускольську умову?
— Потім, потім, Гаврику... НасампередШспокій і сон.
Приводив спокій і сон, а з ним верталися сили. Але відтоді Тася непомітно стала віддалятися, відгороджуватися від Рогожіна. Коли підвівся з ліжка й почав привчатися ходити, вона знов перейшла на "ви". Майнула несподівана образлива думка. Не стримався й сказав Тасі одверто й просто:
— В своєму житті я тільки раз завинив проти вас і проти власної чести. Ви тоді призначили кару: смерть. Тепер мені ясно, чого ви так сердешно поставилися до мене в час тяжкої хвороби: сподівалися, що вмру.
Почервоніла до сліз. Це було несподіване обвинувачення, що вимагало цілковитої правди. Але всю правду Тася сказати не наважувалася. Спробувала викликати його самого на од-вертість.
— Своїх вчинків пояснювати не стану. Запитаю тільки: чи справді ви тільки раз завинили проти мене й своєї чести ?
Глянув на неї з докором:
— Ви ж сами знаєте...
— Ну, то скажу прямо: я була в армавірському лазареті ЗО липня, після денікінців, і бачила вас там ..
Здивовано зламав свої брови. Вона була в армавірському лазареті, коли він лежав там непритомний!.. Як це сталось ? І чим це він міг так образити її? Згадав, що в бруді*походного й окопного життя розгубив усі культурні звички, зашкаруб, загрубів, лаявсь іноді такими словечками" що в зубах від них залишалася оскомина. До повороту червоних в Армавір лежав немитий, брудний, вошивий, як і всі... Зніяковів і розгублено перепитав:
— Ви були в армавірському,лазареті ЗО липня?
Вона суворо зсунула брови. Тепер кінець... Усе ясно...
— Так, я була там. І нам нема про що далі балакати. З цим повернулась і пішла.
Рогожін із болем відчув, що попав у якісь тенета й не знайде виходу. Невже він і досі не спокутував своєї провини ? Що саме стало знов між ним і Тасею?
День-у-день гуляв в Емануелевському дарку, проти госпіталю, абож слідів на бульварику Лермонтовської вулиці й думав. Чого таке складне й поплутане його життя, та й сам він такий ненатуральний, незвичайний ?. Пригадав Рябошапку, Нагнибіду, Коропа: живі, цікаві люди... А він?
І потроху манівцями, почав натрапляти на догадку. Читав колись цікаву книжку й запам'ятав цікаве слівце: інтелігент-
Щина.. Так! Він отруївся нею, цією інтелігентщиною, продуктом вікового буржуазного ладу. Він не жив просто, здоровим розумом і здоровим чуттям, а копирсався щодня в своїх учинках і позбавляв їх щирости Й простоти. Формально він повернувся до низів, звідки колись вийшов. Але й туди приніс частину свого непевного психологічного багажу. Не просто жив за велінням свого духовного "я", а щодня розв'язував якийсь безглуздий завдачник Малініна і Буреніна. Розумом сприймав, а чуттям іноді протестував і одвертався. Жив і діяв тільки для "неї", для "неї" вчився, боровся, кидався в жорстоку січу, йшов на смерть... з таємною надією на життя й нагороду. Для "неї" був добрим, чесним, хоробрим, справедливим... Іронічно глянув на себе збоку.