Байсунгуров оглянувся, нахилився до Рогожіна і тихо промовив:
— ... коли б негайно розстріляти головнокомандувача Сорокіна з усім його штабом!
Рогожін хитнувся набік: —— Ти з глузду зійшов?
— Аж ніяк. Ти знаєш, що цими днями Сорокін розстріляв командама Таманської Матвієва?
— Климе!!!
— Ото то ж бо є! Сядь, це ще не все. Тепер серед по-літробітників армії уже багато є таких, що вважають Сорокіна за цілковитого авантурника. Це він, для своїх власних інтересів, зводив на ніщо всі перемоги, паралізував ентузіязм червоноармійців, віддавав цілі полки й дивізії на погром денікінцям.
— Постій! А факти, факти ?
— Будуть і факти. Сорокін ждав, що після Автономова він буде головнокомандувачем. І в мислях не було, щоб ЦВК призначив когось іншого. Він же — помічник головкоме, переможець Корнілова, улюбленець цілої армії... А ЦВК призначив Калніна. Відтоді починається провокація. 10 червня Калнін послав до Таганрогу десант, 8000 бійців. Сорокін повинен був на Батайському фронті почати бій, щоб затримати тут німців. А він підписав з ними на кільки днів мирову й одійшов з фронту. Німці навалилися на десант і знищили його майже ввесь.
— Плітки! Які є докази, що не сами німці все це спровокували?
— Коли б же тільки це одне!.. А то — слухай далі. Де-нікін кинув свою армію на Тихоріцьку, де був штаб Калніна. Сорокін мав послати сюди на підмогу дві дивізії. А він не послав нічого. Денікінці армію Калніна розбили, штаб розстріляли, Калнін ледве втік. Сорокін досяг свого: посади головкомандувача.
— А може ж це... тільки випадковий збіг фактів?
— Пожди. Після того висунувся талановитий командир Чернявський. Сорокін причепився до якоїсь дрібниці й розстріляв його. Був у нас популярний командир "сталевої дивізії" Жлоба. Сорокін готував йому арешт і розстріл, коли б той не втік із своєю дивізією на Царицин. Нарешті, на всю Кубань прогриміла славетна Таман^ька армія, саме тоді, коли Сорокін терпів поразку за поразкою. І ось тепер він розстріляв ког мандира Таманської Матвієва.
— Та що ж це таке?.. Жах і сором!.. А як же тоді — реввійськрада? Що вона собі думає?..
— Ото то ж і горе наше, що Сорокін обплутав і реввій-ськраду. Це вона дала наказ № 9 командарму Таманської негайно зняти армію з фронту Армавір — Михайлівська і йти до Невинномиської. Коли б його виконати, денікінці змели б нас до самої Невинномиської. Матвіїв поїхав до реввійськради з поясненням, а тут його розстріляли. Та ще й з наказу реввійськради.
— Алеж цс безумство! Куди ж ми йдемо ?
— До диктатури. Сорокін мітить на диктатора, це тепер ясно. Тут, у П'ятигорському, він тримає біля себе "дивізію особливого призначення", завів собі власну ЧК, в штабі — п'&нка, оргії й все що хочеш.
— А ЦВК? Невже ЦВК того не бачить?
— Дехто бачить, та нічого не може подіяти. А дехто, разом із головою Рубіним, не вірить нічому. Рубінові недавно відкрили очі на все, а він і слухати не хоче: "Іван Лукович дуже гарний товариш. Ми з ним щодня бачимося".
— Значить... справа гине? Навіщо ж тоді мені приймати полк?
— А для того й приймай полк, що треба гуртом спасати справу. Не Сорокіни творять революцію; впораємося і з Со-рокіним. Наша така думка, щоб на фронті скупчити кулак проти Сорокіна й сорокінців. Тут, у П'ятигорському, він — цар і бог. Е, та що там. Швидше їдьмо до Невинномиської, а там — побачимо.
— Ну, тоді я завтра — до Гайченця.
— Добре. Тільки не забудь: це прихвостень Сорокіна.. Бережись! Вони там усі вкупі щось мудрують.
По двох днях Рогожін виїхав з Байсунгуровим до Невинномиської.
Того дня в шпиталі виявили між хворими денікінського шпигуна — офіцера. Його забрали. Голова фронтової ЧК Власов* знайомий Тасин, зайшов до неї перепочити.
Тасю чомусь хвилювала ця подія. Власов сміявся з неї.
— Ну, знаєте, цей шпигун іще дрібниця. У нас є вони по штабах, по установах, і, навіть, між командирами на фронті.
— Що ви кажете?..
— Факт! Та от вам. У колоні Гайченця, в 1-й стрілецькій дивізії, безумовно є хтось із денікінських офіцерів. А хто саме —ніяк не виявимо. Хитрий собака! Можливо, що на всякий випадок він добре служить і нам і їм.
Тася помітно побіліла й нервово стисла руки.
— Звідки така догадка?
— Дуже просто. Ворог завжди знає все про цю дивізію. Інформація зразкова... Та що вам таке сталося ? Ви хворі ? Може води подати ?
— Ні, це йе хвороба. Це... не знаю як і сказати... Боюся, що я знаю того офіцера.
— Та що ви! Чому ж ви мовчали ?
— Тому, що вагалася, сама собі не вірила. Ви ж сами кажете, що він і нам добре служить... Я думала — він чесно перейшов до нас; не ховаючись. Спробувала запитати його самого, а він — ухиляється, плутає...
— Чорт забирай... Як же ви довідалися?
— Я їздила санітарним поїздом до Армавіру якраз того дня, як його відбили у білих. У лазареті бачила тяжко хворого дроздовського офіцера, що служить тепер у 1-й стрілецькій дивізії.
— Чудово... Хто ж такий?
Тася завагалася— Власов зрозумів її нерішучість.
— Може добрий знайомий? Бувають і між ними — на-око— симпатичні люди. Ну, от попадеться такий фанатик, лицар білої ідеї, та й полізе самому чортові на роги!.. Відкиньте всякий жаль. Тут справа серйозна. Є такі догадки, що вже й штаб головнокомандувача обплутує павутина шпигунства й зради.
Обличчя Тасине, бліде, як осінній ранок, являло глибоку печаль. І,
— Його прізвище — Рогожін, комбат Ставропольського долку 1-ї стрілецької дивізії.
— Рогожін ?.. Слухайте! Це ж неймовірно! Його вважають у нас за надійного бойовика. Недавно я був у Гайченцй, чув, що Рогожінові дають полк. Ви помиляєтеся Може хтось схожий ?
— Я не можу помилитися... Сама бачила...
— Іноді й очі обманюють.
— Тільки не тут,.. Це — мій муж...
Вона схилилася до столу й тихо заплакала. Власов зніяковів., ^^^!^
— Ви заміжня?.. От, справді, несподіванка! Та ви заспокойтеся ! Що ж поробиш тепер! Поперед усього — справа революції.
— Я за ним давно,— тільки ми жили нарізно. Він іще у Владикавказ! спробував був пролізти через мене до організації ... Прислужувався військовому урядові .
— Е-ге!.. Тоді помилки не може бути. Вибачте,— це справа дуже серйозна. Будь ласка, їдьмо зразу ж до голови крайової ЧК тов. Рожанського. Можливо, Рогожін уже виїхав на фронт.