— А то Гвін за панами нудьгує... Такий уже добрий пак у нього був! Тільки шість раз і дав у морду, — а то все — в потилицю.
— Ха — ха — ха!..
— А їдять тебе блохи! Балакає, (як шовком шиє!
— А що ж? Плакати та бульби носом пускати? Нашаберьоть, їдять його мухи!
Раз Нагнибіда прийшов до Рогожіна задуманий.
— Є в мене, Гаврику, пляник... Що коли б із-за Кубані влаштувати фалшиву тривогу та відтягти туди їхні частини ? А звідси вдарити тоді на Овечку?
— Думав я про це. Без гарматнів нічого не вийде, а в нас їх — кіт наплакав.
— Та хіба ж їх для цього багато треба ? Даси нам два — три десятки гостинчиків для ворогів та парочку поганеньких кулеметів, то я тобі такий спектакль улаштую! Ось давай лишень, твою мапу, їдять її мухи з комарами.
Він заходився пояснювати свій плян.
— Я вже й містечко таке собі нагледів: біля хутора Надзорного.
— Чити не збожеволів, Нагнибідо? Це ж видима смерть!
— Ну що ж? Або рибку з'їсти, або на дно сісти. А хіба не видима смерть перти просто на ворожі кулемети, як ото ти надумаз?
Плян Нагнибіди подобався. На правому березі Кубані, проти ворожого флангу заворушилися підводи. Возили дерево, дріт, старі бочки. Вночі порозставляли фалшиві гармати, замаскувавши їх гіллям. Денікінці занепокоїлися: перекинули сюдп кілька частин, і підсилили артилерію. День — у — день їхні гармати грюкали на правий берег, намацуючи ворога, що, здавалося ховався в перелісках, готуючись до переправи.
Нагнибіда того ж дня зайшов до Рогожіна попрощатися. Вигляд у нього був винуватий: він приніс листа до Маринки.
— Ти не подумай, Гаврику... Я не боюся, багнет їм у пузо! Це я так, на всякий випадок.
— Добре, передам.
— Ні, не так. Може я ще й повернуся,—тоді не треба. А як щось там трапиться, — тоді віддай. Розумієш? Баба вона, браток, дуже хороша, їдять її мухи з комарами!
— Я знаю ...
— Ну, от... І вдача в нас однакова. Живемо, можна сказати, радісно... Чого нам соплі розпускати ? Ну його к шуту! Помреш, тоді й лежи серйозно! А доки живий — радуйся!.. Ну от... Ти не подумай, браток, що це сльози... Ха — ха!. Ійжебогу — щось в око попало... Ну — да... А з Маринкою ми одне слово — пара... Ну, прощай!
— Слухай, Нагнибідо,— а може б хтось інший...
— От ти й мій командир і розумний парень, а дурак! Завтра тобі треба в лоба брати дві лінії окопів... А може б хтось інший ?
Обидва полегшено засміялися й щиро обнялися.
Плян Нагнибіди був простий і сміливий до нахабства. Доки там денікіиці пристрілювалися до фалшивих батарей, він з двома десятками таких же як сам, кращих на ввесь Терек пловців, вирядився по той рік річки, далі в тил денікінських позицій. Кубань тут шумує білою піною і мчить між берегами не гірше від Терека. Перед вечором із більшовицького берега, з ліска за коліном, попливли вузлуваті коренасті пеньки, навскоси, до денікінців. Спочатку це турбувало денікінців. Вони стріляли на пеньки з кулеметів і пильно обдивилися їх, коли вода прибивала їх до їхнього берега. Нічого підозрілого не було: звичайні собі пеньки, наготовлені десь улітку. Напевне річка змила... Пізніше, коли сірі сутіні впали на землю, через річку поплив пеньок не такий уже звичайний. Між корінням розкарячився кулемет. З води за пеньком визирало вусате обличчя Нагнибіди. Згодом другий такий пеньок, третій. До півночі пливли вони чере'з Кубань, збиваючись на плесі біля кущів лози.
А з півночі з більшовицького берега ударила гармата, друга, третя. В небі шваркнуло кілька ракет. І враз заговорив усіма батареями й кулеметами денікінський берег. А тим часом кілька смільчаків з Нагнибідою заскочили в тил, застрочили кулеметами, сипнули свинцовим горохом з Гвинтівок, бухнули кількома бомбами, зім'яли ворожі застави й погнали їх до окопів, сіючи паніку.
— Більшовики переправилися!.. Більшовики пішли в наступ!.. Схільки їх тих більшовиків? Чота? Батальйон? Цілий полк?
Роздумувати було ніколи і нічого не можна було розібрати за ревом власних батарей. Від Овечки й Кузьминки посилали частину за частиною до місця прориву. Дзвонили полкові телефони й паніка росла по фронту.
Годину після того, від станції Богословки загули більшовицькі гармати й ПОЛ:Ї:І нзстримною лавою кинулися на дені-кінські позиції. Змели, зім'яли їх, відкинули на Овечку, забезпечивши на кілька днів з'їздові рад спокійну роботу.
Після бою Кубань викинула на більшовицький берег, біля х. Надзорного, тіло червоного командира чоти, селянинанезаможника С. Д. Нагнибіди. 14 багнетових ран краще від орденів червоного прапора доводили, що Семен Дем'янович умер смертю героя. Під його пухнастими вусами ховалися відблиски ного звичайної посмішки.
— Наша берьот, їдять його мухи!
*
* *
В надзвичайних обставинах збирався другий з'їзд рад Північного Кавказу 28 — ЗО жовтня 1918 року. Денікінські гармати гриміли за 15 — 20 верст і червоні полки ледве стримували супротивника перед Невинномиською. Загони Шкуро загрожували з півдня, від Баталпашинського. Відповідальні керівники, члени ЦВК, загинули від рук авантурників, абож розбіглися й переховувалися. З Мінеральних вод наближався поїзд головнокомандувача — диктатора й ніхто не міг поручитися за його наміри. На фронті й на самому з'їзді було не мало прихільників Сорокіна: одні справді вірили в байку про зраду ЦВК і вважали Сорокіна за рятівника революції, інші просто ждали від авантури' тих чи тих вигід особисто для себе. Здавалося, справа революції випала з ланцюга історичної закономерности й лягла на терези сліпої долі.
Але це тільки так здавалося. Якраз у найважчий для революції момент особливо яскраво виявилося, які сили організували бідняцькі маси Північного Кавказу на непримиренну боротьбу з контрреволюцією.
Напередодні з'їзду зібралася фракція більшовиків обміркувати події. Засідання влаштували прилюдне; безпартійні делегати переповнили залю.
Коротка інформація про розстріл членів ЦВК потонула в звуках жалібного маршу. Загриміли гарячі запальні промови. Делегати ловили кожне слово, вплітаючи й свої почуття в єдине колективне поривання.
Сталася подія нечувана в історії революції: зваживши всі обставини, фракція, разом з членами ЦВК, розіслала телеграму від імени ще не відкритого з'їзду: