Гринекко, особистий адьютант Сорокіна, кинувся до телефона. Треба кувати залізо гарячим... Повідомив Гайченця, замісника головнокомандувача, члена реввійськради й ЦВК.
Чорного Сорокін зустрів лайкою.
— Я тебе призначив начальником Гарнізону, а в тебе що твориться? В ЦВК сидять мерзотники й контрреволюціонери, що продають нас усіх... Негайно заарештувати Рубіна, Крайнього, Рожанського, Дунаєвського, Стельмаховича, Власова і всіх, в|щ^5^
— Я не розумію. . .
— Ані слова, так і перетак!.. Гриненко! Зразу ж виконати наказ!
Гриненко з адьютантами Костяним, Рябовим і Кляшторним кинувся до автомобілів. О 3-й годині дня заарештованих членів уряду доставили на вокзал. Оточені ворожими шерегами кон-войців, вони топталися біля розкішного сальон — вагона головнокомандувача. Лагідний голова ЦВК Рубін сам собі не вірив: Іван Лукович Сорокін — такий же гарний товариш!
— Пропустіть мене до Івана Луковйча!.. Я виясню в чім справа.
Чорний брутально перебив.
— Тебе Сорокін не.хоче бачити. Стій і жди.
Голова крайового парткому Крайній нахилився до голови ЧК Рожанського:
— Здається ми проґавили. Мене Кочергін і Власов давно попереджали. .
Сорокін саме снідав з Гайченцем і Щербиною за пляшкою кон'яку. Пляшка швидко порожніла. На дні її ховалася доля заарештованих. Гайченець піддав пари:
— Ну дак як же, Іване Луковичу? Доки тягтимемо цю
волинку ?
Сорокін зірвався з місця:
— Гриненко!.. Негайно всіх розстріляти.
Адьютант зразу ж кинувся з вагона. Обережний Чорний шепнув Костяному:
— Треба б писаний наказ...
— Е, який ще там наказ! Роби своє діло й мовчи! Групою оточили заарештованих.
— Ну, ходімо ...
— Куди? £
— А куди водять зрадників? У тюрму, до підвалу. Рубін здвигнув плечима:
— Це контрреволюція!
— Йу, ти поговори мені!
Арештованих посадили в автомобілі й повезли під Машук. Не встигли вивезти за лінію міста, як почався розстріл. Рябов і Костяний швидко впоралися з Крайнім і Рожакським, вискочили з свого автомобіля й кинулися на підмогу Гриненкові й Чорному. Гриненко невдало вистрілив на Рубіна, попавши йому в шию. Обливаючись кров'ю, Рубін підвівся в автомобілі й крикнув:
— Нехай живе радвлада!
Його добили. Командир "Черкеського полку Котов, людина звірячого вигляду і вдачі, пороздягав побитих, забравши собі чоботи й одяг.
Другого дня, 22 жовтня, на фронті й по всій території Північно-Кавказької республіки читали тисячі листівок—"Змова проти радвлади". Штаб Сорокіна намагався виставити розстріляних членів уряду зрадниками, агентами Денікіна, а Сорокіна— спасителем революції.
А на фронті, тим часом, загрозливо й неминуче розгорталися важливі події. 23 жовтня Таманська армія, з наказу Сорокіна, знялася з лінії фронту Армавір — Михайлівська — Дундуківська й пішла через Невинномиську на Ставрополь. Спаяні знаменитим походом дисципліновані таманці, під командою Ковтюха, 27 жовтня взяли нічним штурмом денікінські позиції біля Татарки й 28 вступили в Ставрополь. Але виснажена боями й хворобами, позбавлена боєприпасів армія, не могла вже пробиватися далі, за Манич, на Царицин. У Ставрополі її почав косити жорстокий тиф.
Денікінці використали відхід таманців з армавірського фронту й ударили по всій лінії. 26 жовтня загони Казановича й Дроздонського взяли Армавір, а 1-а кінна дивізія Врангеля збила червоних з лівого флангу, захопила Урупську, Безскорбну й погнала дезорганізовані частини 10-ї колони через с. Успенку, за Кубань (на правий бік). Під тиском денікінських батальйонів і ескадронів червоні загони покинули станції Коноково й Овечку, затримавшись на Богословській, перед Невинно-миською.
За таких обставин у Невинномиській зібрався 2-й надзвичайний з'їзд рад Північного Кавказу, щоб сказати своє слово про п'ятигорську трагедію й узяти до своїх рук вирване кермо. Сорокін вирушив на з'їзд пишним поїздом, із своїм штабом і численним конвоєм. Наміри були подвійні: або розігнати з'їзд, абож переконати його, що він, Сорокін, спас революцію.
*
Рогожін їхав із Байсунгуровим на фронт із важкими думами Білий шурган далі й далі змітав червону армію. Від Овечки до Невинномиської — тільки 35 верст. Позаду — Терщина й гори. Праворуч — Ставропольщина й піски.
Всі станиці, села й хутори позаду фронту переповнили військові частини, обози й біженці. На майданах і вулицях, на вигонах і просто в полі, в ятках, землянках і халупах, па возах і під возами жило, родилося, хворіло і вмирало кілька десятків тисяч людей, що покинули денікінську Кубанщину. Убогі манатки й лахміття лізли в вічі. Нужденні злидні били з кожної латки, з кожного виснаженого обличчя. Був жовтень, наступав листопад. Що буде далі, коли підуть осінні дощі й заведуть свої співи снігові бурі? Був жовтень і голодний тиф блукав позаду червоного фронту, збираючи свої багаті жнива. .
Але роздумувати було годі, Ставропольському полкові, разом з іншими частинами, треба було тримати фронт за 15—20 $ерст перед Невинномиською, щоб забезпечити роботу з'їздові.
Рогожін— цілими ночами висиджував над мапою й радився з Нагнибідою, вишукуючи хоч би єдину слабу цяточку у ворога : за всяку ціну треба було відкинути його до Овечки й усунути небезпеку, що нависла над Невинномиською.
З Нагнибідою Рогожін товаришував щиро. Та й не сам він. У Нагнибіди весела вдача: він завжди в доброму гуморі. Де Нагнибіда, там сміх і жарти. Здавалося, бійці легше переносили пригоди й труднощі, коли з ними був Нагнибіда. Коли доводилося відступати, він шутками розганяв гнітючий настрій. Коли не вистачало припасів і сотня переходила на "кінський пайок", він з веселими приказками становився в чергу перед кухнею й смачно вимагав:
— Порцію зернистої й кружку пільзенського!
Одержавши варений ячмінь і кружку кип'яченої води, він намазував свій "кав'яр" на тоненький шматок хліба, густо посипав сіллю і з'їдав із таким апетитом, що товаришів брали завидки. А вкинувши останні крихти до рота, серйозно попереджав інших:
— Ви ж не розходьтеся, — там іще в печі долото жарене. І котився далі по своїй чоті. Біля нього спинялися; до нього
^зверталися за порадами.
— Тов. ротний! Чогось наш Чумаченко голову повісив...