До вечора Варочка вмерла. Мати не плакала, прощаючись із донею; благословляла милосердну смерть — визволительку. Демид одніс маленький висохлий трупик далі від дороги й Завалив камінням. Вернувся й сів коло жінки. Останні підводи проїхали вгору. Спотикаючись ішли відсталі, хворі, немічні.
Тихий вечір поплив над горами. Сутеніли внизу долини. Гірські кряжі співали німі величні хорали кришталевим просторам. Улянка отямилася.
— Демиде... Хтось стогне... То Івасик стогне...
— Ні, Улясю, то чакалки десь унизу.
— Ти не журися, Демиде... Мені вже однаково — не життя... Після Івасика, після Варочки, після всього... А ти — живи. —. Відплати за все... за всіх ...
— Добре, Улясю!.. Зброї не буде — руками рватиму!..
Зубами гризтиму !.. Ох, Улянко!..
Опівночі вона вмерла. Поцілував її в губи.
— Прости !.. Без могили, без хреста кидаю тебе так! У
серці схороню.
Поклонився в ноги й підійшов до Василька.
— Прокинься, синку!.. Підемо доганяти.
Василько лежав у жару й бурмотів невідь — що. Демид перекинув ґвинтівку за плечі, взяв сина на руки й поніс. Ішов з останніх сил. Хворий хлопець каменем тяг до землі. В скроні стукало, в грудях боліло, ноги підламувалися. Упав.
Сів і довго думав гірку думу.
Десь далеко на сході юний ранок розсунув темну завісу й глянув на скорбну постать безпорадної людини...
Пора! незабаром армія покине свою ночівлю і піде далі.
— Сину мій, сину!.. Радосте моя!..
Підвівся, здійняв кулаки до мовчазного неба й скрипнув зубами:
— О, прокляте!!!
Підняв ґвинтівку, нагнувся, поцілував Василька в лоб, одійшов кілька кроків і прицілився...
Постріл громом покотився по ущелині. Постріл розірвав повітря й плюнув у небо жахом і відчаєм.
Короп, хитаючись, пішов сошою до перевалу. Дорога побігла вниз.
*
* *
Таманська армія, загартована муками й утратами, озброєна вовчою люттю, котилася з гір до станиці Білоріченської, куди відступили з Катеринодару, під тиском денікінців, розбиті загони Сорокіна.
Тут заступили дорогу таманцям генерали Покровський і Гейман з десятками гармат і кільканадцяттю тисячами здорових нагодованих бійців. Білі загони навалилися на першу колону Ковтюха. Самовпевнений генерал Покровський прислав йому зухвалий генеральський наказ:
"Ти, мерзотнику, так тебе й так, зганьбив усіх офіцерів російської армії й фльоти, вступивши до лав більшовиків, во-рів і босяків. Май на увазі, бандите, що тобі й твоїм босякам прийшов кінець. Далі ти не втечеш, бо тебе оточило моє вій-118 съко й військо генерала Геймана. Ми тебе, мерзотнику, взяли в міцні руки і вже не випустимо. Коли хочеш пощади, себто мати за свій злочин тільки арештантські роти, то я наказую тобі сьогодні ж скласти всю зброю на станції Білоріченській, а роззброєну банду одвести на 4-5 верст на захід від станції. Коли все це виконаєш, негайно сповісти мене на 4-у за-лізничу будку"..
Твердо надіявся на перемогу самовпевнений генералі Ось уже цілий місяць гонять денікінські полки деморалізовані частини більшовицької армії далі й далі, за Армавір, у пів-денносхідній закуток Кубанщини. 8 вересня взяли Майкоп. Два дні тому захопили Білоріченську... Генерал Покровський сподівався забрати голими руками обірвану, голодну "банду", що спустилася з гір.
Ковтюх цілий день готував відповідь на генеральського листа. Звелів артилеристам пристрілятися до ворожих позицій, але після того припинити стрілянину й ждати ночі. Дав завдання полкам і розташував їх у призначених місцях. А вночі раптом заревли червоні батареї й залили, засипали козацькі окопи морем огню, дощем ґранат і шрапнелів. Коли ж запаморочений, очманілий ворог діждався перепочинку й висунув голову з окопів, ураз таманці налетіли бурею, ударили багнетами, завалили трупами окопи й погнали генеральські полки геть аж за 15 верст. Сам генерал ледве вискочив у вікно й утік верхи, без штанів.
Спантеличений, розбитий ущент Покровський сповістив Денікіна радіом:
"З моря йде незчисленна орда босоти. Ця орда складається з російських полонених, що повернулися з Німеччини, та з матросів. Вони добре озброєні, мають багато гармат, припасів і везуть силу награбованих цінностей. Ці заброновані свині на своїм шляху б'ють усіх і змітають усе: кращі козацькі й офіцерські частини, кадетів, меншовиків, більшовиків"...
Міцно спаяні героїчним походом, таманці люто билися з козаками, відплачуючи за товаришів, батьків, жінок і дітей, що залишилися позаду, в ущілинах та в урвищах. Ні милосердя, ні пощади вони не знали... Демид завжди йшов у перших лавах Слав'янського полку й працював багнетом, як —вилами біля молотарки.
Нарешті в станиці Курганній таманці з'єдналися з сорокін-цями. Це було свято, якого давно не знала Червона армія. 36 тисяч мужніх,* дисциплінованих бійців поповнили її лави. Командира 1 — ої колони Ковтюха носили на руках. Плакали й сміялися загартовані пригодами бійці, споминаючи пройдений шлях. Плакали й сміялися тисячі біженців, що спаслися від шибениць і козацьких шабель.
Майже не відпочивавши, колона Ковтюха вирушила на Армавір (удруге втрачений 19 вересня) і взяла його після жорстокого дводенного штурму. Всій північно-кавказькій червоній армії забезпечено було перепочинок. Таманці, під командою Матвієва, зайняли передові позиції на лінії Армавір—Михайлівська—Дундуківська, давши змогу загонам Сорокіна оговтатися, переформуватися, підготуватися до нової боротьби.
XI
Золото, золото, золото...
Ціла золота злива_ південного гарячого сонця — на золоті стиглі ниви, на зелені узбочини з червоними степовими маками. Золото й маки... Золото Й кров...
Мати в'яже, Гаврик носить — за десятий сніп. Солоний піт сліпить очі, колюча стерня ранить ноги.
— Ма-мо!.. Мені болить!..
— Цить, синку, цить любий... (Шепотом переляканим).. Носи, носи, а то не візьме більше чорт пузатий на роботу.
— Дак мухи не дають...
. Золоті мухи навколо роєм. Золоті мухи, з погонами —крильцями. В'ються, дзижчать насідають роєм — хмарою спереду, ззаду, згори... Гаврик б'є їх і топче, а вони сунуть навалою, жалять у голову довгими жалами — багнетами, ранять у серце..
— М-а-м-о!..
... Чиясь благословенна рука кладе лід на голову й змочує спраглі губи холодною водою.