— Ма-мо!.. їсти!..
— Голубчики... пити!.. Хоч краплиночку!..
Бійці були не кращі... "Чорна хмара",— так прозвали біл генерали цю дивовижну армію. "Чорна хмара" сунула через гори, спасаючи своє життя й гартуючись до дальшої жорстокої боротьби.
Короп виснажився й захворів на малярію. Ішов з Улянкою за своїм возом, чорний, як мара, ледве плентаючись. Плоха селянська конячка давно здохла. Добрий козацький кінь уїздився в голоблях і падав з ніг під порожнім возом. Жалко було кидати бідняцькі манатки, нажиті з діда — прадіда, але все поскидав Корощдорогою. Тільки б дітей довезти. Трійко.
— Мамо!.. їсти!..
Давко всі сльози виПлакано й жалі задавлено. Очі горять божевіллям і в сердці камінь. Понад дорогою — виснажені, хворі матері плазують на колінах і молять сльозами кривавими: ^
— Хоч дитинку візьміть!.. Пожалійте на бога!..
Мимо, мимо! Зціпивши зуби йдуть мимо люди й падають далі з своїми власними дітьми.
Клали старих, ізмучених людей осторонь, під скелями.
— Таточку.. простіть!.. Голубчику... не кляніть... Приміла б, на спині тягла вас, рачки б плазувала... дак несила моя!.. Сама ось — ось упаду... Дітоньки ж мої, дітоньки! Таточку мій ріднесенький!
— Не плач... доню... Іди... Нічого: мені вже — не довго... Як прийдеш до землі... хрестянської... не забувай... Дітям — онукам розкажи ... як умирали... за волю.
Ішли далі, не оглядаючись. Камінь навкруги, камінь у серці. Кидали немовлят при дорозі, щоб спасти старшеньких. А мертвий шлях усе вище й вище гадюкою. Тисячі коліс риплять, коні з сил вибиваються. Плачуть діти, стогнуть хворі,— нічого не чути. Все зливається в єдиний гармидер: чорна хмара йде.
Короп з Уляною ледве пленталися за возом, підпрягаючись на кручах, підпихаючи воза.
— Но, конячко!.. Но, любенький!.. X — р — рясь!!!
Коняка впала, висолопивши язика й кривава піна бризнула на сошу. Байдужий потік людський поплив мимо.
— Демидику!.. Голубчику!.. Ой пропали ж ми тепер, пропали!..
— Людочки. . поможіть!.. Ріднесенькі... пожалійте!.. Хоч одну дитину візьміть на воза!
Мовчки, з кам'яними обличчями й невидящими очима минають люди. Коні ледве йдуть і падають... падають...
Уляна поставила щ ноги слабенького семилітнього Василька. *
— Іди мені... Іди синку, не плач... Та не плач же, каторжний, не рви мого серця!
Двох меншеньких узяла на руки. Почепили сакви. Короп витяг із воза гвинтівку.
— Покинь. Демиде... Не донесеш.
— Мушу донести... Еге ж, еге ж... Ще спереду ворог жде.
Ішли до півдня під палючим сонцем. Василько впав і вже не підводився. Плакав, ЧІПЛЯЕСЯ за батька й молив вип'яче-ними від жаху очима:
— Ой, таточку, не кидайте мене!.. Не кидайте мене, таточку, я боюся І
Короп стояв, схиливши голову й пекучі сльози падали на гарячий камінь. Такий утішний був хлопчик... Помічник ріс батькові — матері.
Заскрипів зубами Й повернувся до жінки темний, як ніч.
— Уляно... Нічого не поробиш... Давай маленького покинемо, а я понесу Василя.
Закричала, завила не своїм голосом:
— Демиде!!! Не віддам!!! Убий мене разом із ними,— не віддам!. Рачки лізтиму, доки й ляжу, а їх нестиму!
Зірвав пошарпаний картуз і кинув об землю з відчаю.
— Уляно!.. Всі ж так загинемо 1.. Виснажимося і не дійдемо !.. Треба вибирати!..
Впала на коліна, рвала на собі волосся й голосила:
— Мене вбий спочатку!.. Я їх усіх носила, всіх годувала!.. Що ти задумав, іроде?
Вирвала з його рук чотирилітнього Івасика. Малу Варочку прив'язала на спину в оклунку,— тільки змарніле личко з почорнілими губами виглядало. Пішла далі спотикаючися. Хворий Демид посадив на плечі Василька, прив'язав ремінем.
— Держись, синку!..
— Ма — мо!.. їсти!..
Мовчали. Ішли кам'яною, розпеченою сошою, козячими стежками навпростець, над урвищами, далі й далі, через перевали, до Майкопських долин, до землі рідної, кубанської.
Падали з ніг і знов підводилися. Падали й несли трьох дітей.
— Демиде!.. Далі я не можу!..
— Уляно!..
— Мужу мій... Убий нас усіх!.. Однаково помремо... Убий нас, любий, і йди далі!.. Іди, щоб помститися... за
все . .
— Що бо ти кажеш Відпочинь трохи. Ми не відстанемо,— ззаду йдуть іще слабіші... А тільки. . (Він нахилився до неї)... Івасика треба покинути...
Плакала й стогнала:
Убий мене, Демиде!..
— Слухай.... У нас — два сини. Всіх не донесемо. Як пропадеш ти або я, однаково всі поляжуть трупом. А так — буде легше.
Билася с розпачі головою об землю:
-— Демиде!. Боже ж мій ! —. Демиде!..
Зомліла й так лежала над сошою. А мимо — довгою бин-дою вози й виснажені, голодні люди.
Короп узяв на руки малого Івасика й поніс, хитаючись, за скелі, над кручу. Сухе було, як тріска, а голова бовталася на тоненькій шийці. І очі, великі, мученицькі очі, на спаленім сонцем обличчі. Обхватило рученятами батька за шию.
— Тату!.. їсти!..
— Пожди синку, пожди любий ... Ось скоро, скоро ... Казав і плакав. Ішов і спотикався. І з кожним кроком —
у серце гострий цвях.
Став над кручею, Цілував хлопця й плакав. А воно дивилося'незрозумілими очима й само кривилося:
— Тат-ку...
— Прости мене, синку, прости мій дорогий!.. Я... Г-гех!!!
Чи сам кинув? Чи невмолима клята доля залізною рукою одідрала від серця й шваркнула на гострі скелі внизу? Чи то дитячий вереск розрізав повітря, а чи батькове серце розкололося надвоє?
— Івасику!.. Сину мій!.. О, будьте ж ви прокляті... Опам'ятався й швидко пішов назад: кожна хвилина дорога.
Тремтячими руками підвів Уляну. Обняв і заплакав.
— Ходім, серце. . .
Дивилася далекими, сухими очима й мовчки понесла далі Варочку. Василько ледве тримався на батьковій шиї,— його 'била пропасниця.
Вечором жували якесь коріння, їли терпкі зелені кислиці. Уляна лежала мовчки, уткнувшись обличчям у руки. Ранком вона не могла підвестися. Маленька Варочка ледве пищала.
— Демиде... Покинь мене з Варочкою ... Це ж не довго... Іди собі далі з Васильком... Я вже не можу... Івасик назад тягне... З кожного урвища кличе...
Сидів мовчки поруч, опустивши голову, обнявши коліна. А в душі — розпач і жах.
— Демидику... Однаково помремо...
— Добре. Помремо разом. Eire ж, еге ж... Я від тебе не піду-
Валка йшла мимо. Падали коні й люди. Падали матері з малими дітьми й плазували, виючи з одчаю. Трупами й кістками встилався довгий страдницький шлях. Вовками йшли далі виснажені люди.