— Хто?.. Я?.. Ти, братишка, ще молодий мені таке закидати! Я, брат, отамана Караулова на мушку брав, і з Кор-ніловим у Лежанці бився, і в Піщанці з перебитою ногою офіцерів на кулю нанизував, багнет їм у пузо! А Рогожін... Та ти, браток, поспитай у 1-й стрілецькій, що таке Рогожін!
— Ну, ну, ну... Не прискай... Усякі Рогожіни бувають. Циган ков!
— Єсть, тов. коменданте!
— Постав тут варту, а сам — негайно до штабу. Та гляди мені, не помилися! Коли правда,— тягни сюди лікаря. Коли ні... Хм... Ну, тоді дзвони до комендантури.
— Єсть, тов. коменданте!
— По двох тижнях після того Рогожін, іще слабий після хвороби, сидів у штабі 1-ї стрілецької дивізії з помкомбриґом К. Лісовим і слухав плян операцій проти Ставрополя.
— Армавірська група завжди під загрозою удару. Ворог, з допомогою артилерії, натискує з Кавказької. У нас боєприпасів мало..
— Розумію. А Ставрополь повис над нашим правим флангом,..
— Так. А Ставрополь далеко вийшов нам у фланг. З Кавказької денікінці завжди можуть ударити через Ставрополь нам у тил, на Невинномиську.., Отож командування дає вам завдання взяти Ставрополь.
Мені ?
— Так, вам.
7 П. Кзпельгородськин—Шурган 97
— Алеж для цього треба цілої бриґади! Декікікці можуть за 5 годин перекинути з Кавказької до Ставрополя свої ударні батальйони.
— Знаю. Ми їх тут затримуватимемо фалшивими демонстраціями. Дати вам більше батальйону ми не зможемо. Нам потрібні сили на основному фронті. А з вами піде партизанський загін Балаханова.
Рогожін замислився.
— Значить, доведеться організувати ставропольські повстанські загони ?
— Ви правильно зважили обставини. Зайдіть до політвід-ділу, вам т. Торський дещо допоможе.
15 серпня Рогожін вирушив із своїм батальйоном новою Армавірською залізницею під Ставрополь. Він і гадки не мав, що ЗО липня в армавірському лазареті, розгромленому денікіицями, побувала Тася Рогожіна й бачила там "корнета дроздовського кінного полку". З Нагнибідою йому не довелося говорити. Нагнибіда поїхав із санітарним поїздом до П'ятигорського, довідавшись від санітарів, що там служить у госпіталі його Маринка.
*
* *
Ставропольщина, тим часом, обізнавалася з першими принадами денікіиського державного ладу й законности.
Після Лежанки, Піщаноокопського й Білої Глини денікінцг вже не зустріли тут збройного опору: його зламала провокація й авантурництво.
Ставропольська губернія з давніх-давен була своєрідним селянським краєм, без повітових міст (крім хирявого Святого Хреста), а тільки з повітовими селами. Основну масу селянства становили заможні хлібороби (колишні козаки ставропольського козачого війська та переселенці), з пересічним наділом 14 дес. на душу. Вони були проти поміщиків, але горнулися" спочатку, до есерівського лона.
Проте було по тих же ставропольських селах понад сто тисяч безземельних городовиків. Вони допомагали біднішим шарам ставропольського селянства швидше засвоїти гасла більшовизму.
Ставропольщина 1917 року віддала свої голоси есерам,— тільки місто Ставрополь обрало більшовиків. З цих причин більшовики опинилися в губраднаркомі, а губвиконком посіли переважно максималісти. Між останніми було кільки пройдисвітів, на чолі з военкомом А. Коппе, недавнім жандаром і провокатором. Його підтримував багнетами, кулаками й горлянкою хуліганський "ставропольський сухопутний матроський батальйон" з цілковитих бандитів, під командою такого ж пройдисвіта, авактурника Якшіна (в батальйоні було тільки
18 матросів, та й то з розкладницького елементу). Уся ця "сухопутна" шпана грабувала місто й різала складальними ножиками осіб, що насмілювалися піднімати проти їх свій голос.
З їхньою допомогою максималісти з губвиконкому заарештували більшовицький раднарком, на чолі з Пономарьовим, і захопили всю владу до своїх рук. До ревкому увійшли Коппе, Якшін, Занозін — трійка, що наводила сум і жах. Надзвичайний губерніяльний з'їзд рад засудив максималістів за цю авантуру й знов обрав Пономарьова та його товаришів. Тоді "сухопутні матроси" Якшіна виставили проти вікон з'їзду дві гармати й вісім кулеметів, давши 10 хвилин на роздум. З'їзд мусів "обрати" кулеметних висуванців. Пономарьов утік.
Насовувалася денікінщина, а провокатори й авантурники творили двоє чорне діло. Військовий комісаріят зривав справу мобілізації. По губернії гуляли гасла — "геть комуністів — нехай живуть ради без комуністів". Профспілки агітували проти вступу робітників до червоної армії. Член виконкому Бочарніков виступив з пропозицією "припинити громадянську війну взагалі"... Під впливом агітації есерів Ведмежинський повіт послав делеґацію до Денікіна, довідатися про завдання добрармії та умови миру. В селах Воронцово-Миколаївському та Чорноліському перебили радробітників. У Свято-хрестов-ському повіті організували повстання.
За таких обставин 21 липня Ставрополь здано без бою невеличкому загонові денікінців. Ставропольщині забажалося спробувати денікінського порядку й законности.
Представник цієї законности, генерал-губернатор Уваров, насамперед, призначив до всіх сел військових комендантів і видав наказ № 1-й:
"Ставропольська губернія управляється на підставі законів Російської імперії, виданих до 27 лютого 1917 року"...
Але старих законів уже не вистачало для нової "єдиної" неділимої"... Тоді генерал-законодавець підписав новий наказ:
"Наказую всім чинам: упійманих злочинців розстрілювати на місці, а менш винних передавати військово-польовому судові"...
Цього було досить. У губернії запанував цілковитий військово-польовий лад; його пречудово малюють тепер документи з історичного архіву.
Ставропольський комендант, полковник Архіпов, під час п'янки, звелів притягти члена нової, денікінської думи, Мещерякова :
— Співай, "боже царя хранІ", сякий, такий!
— Алеж, пане полковнику...
— Шомполів!!!
Члена думи вибили тут же шомполами. Він пожалівся самому Денікінові. Полковника прктягли до права й засудили військовим судом... до 7 днів хатнього арешту з виконанням службових обов'язків.
Комендант с. Ладовсько — Балківського видав наказ, щоб чоловіки, зустрічаючи його, спинялися, знімали шапку й кланялися, а жінки щоб складали руки на животі й уклонялися в пояс. Другого дня, за невиконання цього наказу, вибили різками місцеву вчительку.