Він позачиняв двері, сів біля вікна й замислився. По вулиці розкочувалися останні хвилі бою, розсипаючися окремими пострілами й затихаючи. Думки розгубилися: все передумано. Твердо знав, що дейікінці не милують ні хворих, т поранених. Нахмурився:
— Кінчати треба, тов. Нагнибідо! Поліз до свого мішка за наганом.
— Таке то, Семене Дем'яновичу... Довоювався!.. Сам собі артилерія, сам собі піхота й кбмандарм... Хм... Два набої — не рахую... П'ять набоїв — п'ять ворогів: Нагнибіда промаху не дає... Хе — хе!.. Це вже не так погано, їдять його мухи з комарами!.. Два набої не рахую: один Гаврикові, другий собі. Так то, браток! Я сказав: живого не покину на поталу...
— П-и-т-и...
Мотнувся до хворого, підвів обережно й напоїв, зробивши веселе обличчя.
— Хе-хе... Живемо, Гаврику! На краще пішло!
— А чо — го. . в кім — на — ті... по — рож — ньо ?
— Вилікувалися всі, Гаврику І.. За нами черга.
— І стрі — ля — ють... Чого там... стрі...ля.. ють ?
— А то брат... демонстрація!.. Перемога на фронті..* Наша берьот, багнет їм у пузо!.. Ти лежи — лежи собі, я тут ось, біля віконечка... Ми ще повоюємо, їдять його мухи з комарами І
По кількох хвилинах хворий, у нестямі, знов забурмотів якусь нісенітницю. Нагнибіда витяг нагана.
— Так то, браток!.. "Ето будет последней і решитель-ний бой.
АлЬ раптом блиснула шалена, неймовірна думка... Револьвер — до кишені! Револьвер — це на останній випадок. А поки що...
Виміняв собі Нагнибіда в товаришів кріпеньку, хвацьку шинелю з убитого під Тихоріцькою корнета дроздовського кінного полку. Швидко витяг її й покрив нею Рогожіна, погонами наверх. Пильно оглянув свої й Гаврикові кишені й речі, порвав усякі папірці й напружено уп'явся слухом і нервами в уличний гамір.
Ідуть!.. ^^^к^^
У насторожену тишу покинутого будинка владно вдерлися нахабне хрьопання дверей, тупіт ніг, коротка лайка й перший постріл. За хвилину коридорами й кімнатами попливли хижі ви* гуки, гострі зойки й несамовите верещання. Тупотіли ноги, лунали постріли, гупали живі мученики з вікон і східців, робив своє діло багнет. Нагнибіда зціпив зуби... Ах швидше, швидше! Коли вже треба й цю чашу мук випити до кінця, нехай хвилина стане за мить! Ідуть!..
Він зібрав усю силу волі й з радісними вигуками кинувся на зустріч кільком денікінцям;
— Братишечки!.. Голубчики!.. Давно вже ждемо!.. Ваше високоблагородіє!.. Спасіть господина корнета!
Високий штабе — капітан із характерним довгообразим, ще-лепатим обличчям, засапаний і розбурханий попередньою роботою, спинився з наганом у руці.
— Якого-такого корнета? Ти хто такий?
— Та от... корнет кінного полку генерала Дроздовського Рогожін. Під Тихоріцькою нас захопили... Хотіли розстріляти, багнет їм у пузо, та хтось упізнав... На допрос узяли. . А тут хвороба.
— Що ти брешеш? Який там Рогожін? Звідки?
— Ніяк ніт, ваше високоблагородіє! Не брешу! Господин корнет раніше були хорунжим в адьютантах у військового отамана Караулова. Потім, коли значить, Караулову й Медяникові вийшло царство небесне, вони втекли до Даґестану, до полковника Бічерахова. Ну, їм там не поправилося. Почувши про його високопревосходительство генерала Денікіна, вони значить, сюди. І попали в дроздовський полк.
— Постой... А тк ж як?
— І я з ними... Однієї станиці, вашскобродіє... Щед-ринської станиці. От хрест мене побий, не брешу! Тут ось і вартові стояли при дверях, багнет їм у пузо... Стерегли, значить, коли господин хорунжий... господин корнет опам'ятаються.
— Хм... А хто у вас командир у полку?
— Не можу знати, вашскобродіє... Потому, як ми тільки поступили, а тут у мене ота... як її? французинка,багнет ій
у пузо...
— Яка французинка?
— Хвороба значить, така французька. Лікар казали. Жар і без пам'яті. От і в господина корнета тепер...
Офіцер несамохіть усміхнувся:
— Може еспанка ?
— Так точно — еспанка!.. Винуватий, вашскобродіє, переплутав! Знаю тільки, що якась антанта, багнет їй у пузо!
— Ну так от що... Ти тут дивись за своїм корнетом 9 а ми перевіримо. А покищо внизу вартового поставимо. Там видно буде.
— Щиро дякую, вашскобродіє! Ви тільки запитайте в штабі полку: корнет Рогожін і рядовий Нагнибіда.
— Запитати ми й без тебе запитаємо, та тільки ваш полк із Тихоріцької пішов на Катеринодар.
Нагнибіда виявив великий жаль:
— А — яй, яка досада!.. А ми ж думали зразу до своїх! Аж у Катеринодар, кажете? Це ж коли то з ними здибаємось ?!
Дні пішли нудно й одноманітно. Вартовий був тільки першого дня, потім про його забули. Нагнибіда здобув собі молока й хліба; на вулицю не потикався. Думки плуталися: коли б швидше Гаврик отямився й вичуняв...
Друга ніч була непокійна й тривожна. Рогожін мотався на ліжку; доводилося міняти компреси. Ранком обидва міцно заснули. Нагнибіда не чув далекої стрілянини на околицях і тупотіння на вулицях. Раптом його розбудили бучні й владні голоси.
— Ей ти, шпінгалет! Уставай 1 Хто такий ? Постой, ти куди?
Кинувся спросоння до групи військовиків, що нахилилися над Рогожіним, розглядаючи його шинелю.
— Ваше високобродіє!.. Ми на обліку... Узнайте в господина коменданта... Корнет кінного дроздовського полку Рогожін...
— Що та-ке?!
Якась жіноча постать ойкнула й кинулася від дверей.
— Рогожін?!.. Не може бути І..
Вона глянула на знайоме, але страшенно виснажене обличчя, перевела погляд на погони й розгублено відступила назад.
— Що, товаришко Рогожіна?.. Може родич? Тася опам'яталася й сухо кинула-
— У мене немає родичів між денікінцями,— тільки вороги... І от що, товариші,— з лазарету, як бачите, забирати нема кого. Тут денікінці добре попрацювали. То я піду. Підберемо поранених на позиціях та й поїдемо.
Вона твердо й швидко вийшла.
Нагнибіда неймовірно водив виряченими очима по всій групі і тільки тепер збагнув, що сталося.
— Тов. командире!.. Братишечки!.. Він несподівано хлипнув.
— Ніяких корнетів!.. Це наш комбат 1-го ставропольського, товаришочки !.. З-під багнетів у бою виніс... Рідню-сюсінькі МОЇІ ..
— Постой, балда!.. Чого ж він у тебе офіцером став?
— Денікінці захопили лазарет... Щоб не вбили... Ви перевірте.
— А, ч-чорт!.. Це не моє діло перевіряти. Може ви навмисне осталися, щоб перейти до денікінців?