— Дайош путь!
— Дайош паровоза, або кишки геть!
— Гони дужче, продажня душе! Крути, Гаврило!
А поїзди лізли все млявіше і пробка міцніше забивала залізницю. Десятки тисяч скупчувалися на вузлах і пересадках, сараною рухалися понад колією й шляхами, навпростець, осідали по містах і станціях, губили голову від безладдя, недоїдання, злиднів, нерозуміння всього, що діялося.
— В бога... в богородицю... отаманів, владу, комітети, комісарів!.. Доки ж це буде?
Коли починало їм у голові розвиднюватися, вступали до червоних загонів. Але такі загони із перехожіх ешельонів визначалися буйною партизанщиною. Місцеві городовики — фронтовики билися за землю, за нове право, за нове життя, а перехожі частини, передусім, за шляхи додому. Ясно було: на Ростов, на Царицин проходу немає, доки там будуть отаманські, генеральські, каледінські, філімоновські, корніловські фронти... Геть отаманів і генералів! Бий золотопогонників! Дайош домівку!
Рогожін ішов пішки за цим потоком і в подорожі знаходив цілковите задоволення. Вона єднала його з* масою, стирала з нього недавній намул офіцерства; тут він був свій, на однакових правах і в однакових обставинах. Виручала давня мислівська звичка, коли він тижнями блукав по піскових степах із рушницею, кількома десятками сухарів за плечима й кресалом у кишені. Умів узнавати погоду, улаштовувати затишні ночівлі, вишукувати всякі корисні корінці й сухі стеблини, впіймати рибу на привалі біля річки, влучити дичину міткою кулею. Склалася подорожня артіль: гуртом було легше перемагати труднощі подорожі. Минуле помалу одсовувалося назад.
Холодними морозними ночами, коли не щастило дістати теплої хати, грілися біля вогнищ, варили "чай" з різного листу, зерна, сухих ягід і коротали час за балачками.
— Р — революція, так її й перетак!.. За царя хоч у товарних возили, а тепер пішки йди, та погибай отут!
— Бухай, бухало!. Не революція, а безладдя.
— Раніш такого не було.
— Багато ти бачив!.. А біженці ? А переселенці ?
— То ж під час війни!.. Прирівняв!
— А тепер, думаєш, мир ? Мимо Чечні йшли з боєм, через Ростов і Царицин підемо з боєм. А додому прийдемо, то зразу — на штурм. Читав постанову краевого з'їзду армії? "Салдат вертається додому з Гвинтівкою, щоб захищати батьківщину проти контрреволюційної буржуазії"...
— Ох, багато ще проллється нашої кровушки!
— Не самої нашої. Тепер, брат, двір на двір, син на бать-іса піде. Кому за царя тепло було, той даром не поступиться!
— Хо-хо!.. Багнетом швидко підворушимо!
— Та вжеж, їдять його блохи, не для того царя скинули, щоб у панських наритниках ходити.
Рогожіну припав до вподоби літній, бородатий, хазяйновитий салдат із запасних, Шаповал. Здавалося, він і робив, і балакав, і думав не так, як інші. Ніколи не квапився, не хвилювався; спочатку мовчки обмірковував, а тоді вже твердо й розсудливо робив, що треба. Здавалося, він і одягнений чистіше й нагодований справніше й ступає дорогою легше. А на ньому — та ж шинеля, ті ж чоботи й шапка.-Тільки в шапці — голка й нитка, а в руках — уміння й охота. Кожну дірку він вчасно й ловко зашиє, кожну пляму вчасно вичистить. Дорогою до всього додивлявся. З куща шипшини обірве кільки су*их ягід, а вечором гостює товаришів чаєм. На порожньому картоплищі викопає багнетом з десяток картоплин і зварить юшку.
— Глитай? — подумав собі Рогожін: — Дак ні ж, не глитай. Глитай би все робив тільки для себе, а цей охоче ділиться з усяким. Проте й не городовик. Немає в нього того недовірливого, упередженого ставлення, що відзначає гнобленого, дратованого городовика. Напевне селянин із Ставропольщини або з прикубанських сел.
Раз на привалі, ламаючи дрова для вогню, Шаповал пошкодив собі руку. Рогожін дістав уже затягану хусточку, одірвав би йду И перев'язав. Шаповал подякував, але згодом усміхнувся й тихо зауважив.
— От ви, т. Рогожін, прикинулися салдатом, а хусточку забули викинути. У салдатів таких хусточок не буває.
Рогожін щиро засміявся й голосно запитав:
— Звідки це ви взяли, що я прикинувся салдатом? А може я й справді хочу бути салдатом?
— О ? То інша річ. Час тепер такий, знаєте...
— Та ні, ви мене не зрозуміли. Я сам — з бідних козаків* Офіцером став — без году тиждень. Воно мені мулить — оте офіцерство. Я хочу його викорчувати до коріння.
— Розумію... Щоб стати самим собою ? Цікаво, цікаво. .. А чого ж ви тепер на Кубань, коли не секрет?
— Який там секрет! Іду, щоб повчитися, по чому ківш салдатського лиха. У себе на Тереку — це трудніше; там у мене чимало знайомих офіцерів... Може доведеться на когось і з багнетом піти, то щоб рука не схибила.
— Так, так. Ваша правда. А все ж таки здивували ви мене, товаришу!
— Чим саме?
— Та так... Кожна%людина хоче вгору, а не вниз.
— Ну, брат, угорі тепер треба голову міцно за вуха тримати. Щоб часом не закрутилася.
— А це правда. Багато тепер таких завелося —аж на самісіньку верховину пнуться. Знав і я одного: наробить він колись дїлов.
— Хто такий ?
— Сорокін Іван Лукович, сотник Лабінського козачого полку. Haul 133-й піхотний якось попав до Гасан-Кале. А там і сотня Сорокіна стояла на відпочинку. Ну й шалоброд же" скажу я вам! Завжди п'янка, карти, бешкети. Не людина, а порох! Застрелити може за ніщо. Революція йому — лафа. Бачився я з ним потім на окружному з'їзді комітетів у тому ж таки Гасай — Кале. Я, бачте, попав туди делегатом від солдатів, а він — від козаків.
— Еге! То ви вже побували в бувальцях? Того ж то й ваша розмова...
— Та ні, що там... Це я ще змалечку звик. Було парубки на вулицю, а я — до книжки... Так ото, кажу, зустрічався з Сорокіним на з'їзді. Сміливости людина надзвичайної! Командир полку наказав йому з сотнею повернутися до Ерзе-руму. А він на те чхать хотів... "Буде вам, кажу, Йване Луковичу"... А він сміється: "Чудак ти, каже, т. Шаповал. Тепер революція. Сміливому дорога — хоч і в Наполеони"..
— Ого — го ! Здорово загнув!
— Ото ж і я кажу, що здорово. Честолюбства в нього — на цілу сотню... "Або голову, каже, зламаю, або на вск>
Росію ділов натворю". Далехо піде людина! А от — хоч убийте, не вірю я йому.
— Чому? _
— Так... Не надійні такі верховоди. Йому б усе вище й вище, а люди йому — ніщо. Наробить він колись ділов. Треба вногу йти, а не вгору лізти. Отоді тебе сама маса вгору висуне. І голова тоді не закрутиться, — ви це правильно сказали.